3. Мої діти не можуть програвати
Коли люди починають думати, як супербатьки, перспектива поразки стає для них не надто привабливою. Супербатьки вважають, що не мають права і не можуть зазнати поразки, оскільки Бог на їхньому боці. Тож очевидно, що їхня дитина теж не може програвати, а якщо їй щось не вдасться – їм важко з цим погодитися. Їхнє розчарування дитина сприймає як вияв упередженого ставлення до неї, а це призводить до посилення стресу. Однак правда полягає в тому, що діти можуть зазнавати поразок.
На мою думку, дітям час до часу має щось не вдаватися – поразка корисна для них. Супербатькам важко погодитися з цією гіркою правдою. Кілька років тому я виступав у радіопрограмі разом з Ебіґайл Ван Б’юрен, яка стала відомою завдяки своїй газетній колонці «Люба Еббі»[1] Вона передрукувала у своїй колонці «Десять заповідей дітей для батьків» із моєї книжки «Parenthood without Hassles – Well, Almost». Під час радіопрограми заявила, що після публікації заповідей отримала понад сімсот листів від людей, яким не сподобалася заповідь, що твердила: «Прошу, дай мені змогу вільно приймати рішення щодо того, що стосується мене. Дозволь зазнавати поразок, щоб я міг учитися на власних помилках. І тоді одного дня я буду готовий приймати такі рішення, яких вимагатиме від мене життя».
Така кількість невдоволень яскраво засвідчує, що в сучасних сім’ях ця проблема існує. Батьки бояться дозволити дітям зазнавати поразок. Я не кажу, що дитина має постійно програвати і стати повним невдахою. Але людина вчиться на помилках. Ми вчимося, приймаючи рішення самостійно, отож цілком природно, що деякі з них помилкові і призводять до поразок.
Хоч би скільки приходило листів із критикою цієї заповіді, я й далі вважаю, що дім має бути місцем, де можна помилятися і де це питання розглядають по-діловому і по суті, а біль від поразки батьки пом’якшують, виявляючи любов і підтримку.
Пригадується мені один батько. У школі й університеті він був чудовим гравцем бейсбольної команди. Його син Гарлан дуже старався потрапити до складу головної команди юнацької ліги, але йому це не вдалося. Натомість його взяли в команду нижчої ліги. Без відома і дозволу Гарлана батько пішов до тренера, щоб обговорити цю ситуацію. Під час розмови батько втратив панування над собою й посварився з тренером. Свідками цієї події були кілька батьків і шкільні товариші Гарлана. Хлопець теж був поруч і відчув таке збентеження, що після цього кілька місяців не ходив до школи. А закінчилося все тим, що він покинув команду нижчої ліги і зовсім перестав грати в бейсбол.
Батькам важко впоратися з поразкою власної дитини. Хочемо, щоб наші діти здобували в житті успіхи і були щасливі, однак мусимо запитати себе: коли і як ми досягали успіхів? Чи не здобували їх, попередньо зазнавши поразки? Хіба на багатьох етапах нашого життя ми не переходили від невдач до успіхів?
Цікаво, що життя кожного християнина розпочинається з невдачі. Коли приходимо зачерпнути спасенної ласки Христа, то робимо це не тому, що здобули перемогу, а через те, що зазнали поразки, в якій зізнаємося. Ми – грішники, і потребуємо Спасителя. І здобуваємо перемогу лише тоді, коли зізнаємося у своїх помилках і в тому, що нам потрібен Христос.
4. Я – шеф, тож має бути так, як хочу
Батько, який застосовує практичну дисципліну, має справжню владу, але ніколи не є шефом. У християнській родині шефом є Бог. Батьки керують лише тим, що їм довірив Бог. Застосовуючи практичну дисципліну, ви допомагаєте дитині стати відповідальною та обов’язковою, але не приймаєте за неї рішень. Натомість, почавши думати, як супербатьки, починаєте вирішувати за дітей, бо вам здається, що все знаєте найліпше.
Це правда, батьки здебільшого знають більше за своїх дітей. Знають, що має зробити дитина, бо самі пройшли через це.
Але практична дисципліна допомагає керувати дитиною, а не домінувати над нею й приймати за неї рішення. Керування вимагає більших зусиль, але водночас приносить більше користи. Батьки можуть усе вирішувати за дитину, але що буде, коли дитина піде до школи, вступить в університет і стане дорослою? Я часто стикаюся з трагічними ситуаціями, причиною яких стали батьки, котрі постійно намагалися приймати рішення за дорослих або майже дорослих дітей.
Нещодавно мені довелося працювати з п’ятнадцятирічною дівчиною, у книжці назвімо її Сарою. Батьки дівчинки точно знали, що для неї найліпше, повністю контролювали її, наче пташку в клітці. Сара не мала жодної свободи: її постійно пильнували, підозрювали в найгірших речах. Не було жодних підстав засумніватися в ній, але дівчинці все одно ніколи не довіряли.
Сара сумлінно ходила до церкви, але коли її друзі організовували якісь забави або вечірки, батьки рішуче забороняли їй приєднуватися. Дівчина ніколи й ні з ким не зустрічалася.
П’ятнадцятирічна Сара прийшла до мого кабінету і… зізналася, що вагітна. Вона втікала з дому крізь вікно на побачення з дев’ятнадцятирічним хлопцем. Батьки мали добрі наміри, але їхнє нехтування свободою, якої потребують діти, щоб навчитися бути самостійними та зрілими, спричинило трагедію. Батьки не змогли стримати своїх емоцій і розпачу, коли врешті зрозуміли, що це вони винні в тому, що трапилося. Сара завжди вважала їх невразливими і суворими, а їхні вчинки – карою, тож сказала собі: «Гаразд, мамо й тату, якщо ви маєте право карати мене, то я маю право покарати вас». І помстилася їм, одночасно зруйнувавши власне життя.
Нерідко спостерігаю, як батьки вибирають для дитини школу і факультет вищого навчального закладу. Потім вирішують, ким і де вона має працювати. Чимало батьків втручаються навіть у те, з ким їхній дитині одружитися. Я не забороняю батькам мати власну думку щодо того, де навчатиметься їхня дитина, який фах обере і з ким одружиться. Але порада – це не те саме, що контроль чи тиск. А ще ми не згадали про найважливіше з усіх рішення. Чи мають право батьки вирішувати за дитину, чи приймати їй віру в Бога? Навіть супербатьки не можуть цього зробити!
Отож, я навів лише кілька прикладів того, що міркування супербатьків завжди призводять до гірких наслідків. Якщо ви намагаєтеся бути супербатьками, то можете лише збільшити кількість проблем, яких у нормальній родині і так чимало. Звичайно, якщо ви намагаєтеся будь-якою ціною бути супербатьками, то не визнаєте, що такі проблеми існують. Хоча в тому, що проблеми виникають, немає нічого поганого. Всі ми стикаємося з ними. Ідеться лише про те, як на них реагуємо.
[1] «Люба Еббі» – одна з найвідоміших у світі газетних колонок із порадами щодо особистого життя. Колонку 1956 року запровадила Полін Філіпс під творчим псевдонімом Ебіґайл Ван Б’юрен, а тепер продовжує вести її донька Джин Філіпс. – Прим. пер.