Два приклади

А тепер розгляньмо два приклади позитивної поведінки й здорові та нездорові реакції на неї. Нездорові реакції є загальнопоширеними. Можуть нагадувати реакції наших власних батьків. Наприклад: «Ти дуже добрий хлопчик, бо допомагаєш матусі».

Що в цій реакції поганого? Що злого в тому, щоб сказати дитині, що вона хороша? Багато злого, хоча це й важко помітити. Такі слова дають дитині зрозуміти, що її люблять за те, що вона допомогла. Ми натякаємо, що любимо дитину тільки тоді, коли вона допомагає нам. Що ж відбувається в голові дитини, яка чує такі слова? Вона може подумати: «А якби я не допоміг, мене б не любили?»

Можливо, дитина навіть не зможе висловити цих думок, однак точно засвоїть, що батьківська любов обумовлена: треба відзначитися чимось добрим, інакше її не любитимуть. Батьки повинні намагатися пояснити дитині, що люблять її завжди – чи вона допомагає, чи ні; чи відзначилася добрим вчинком, чи накоїла щось погане.

Погляньмо тепер на здорові реакції: «Твоя допомога дуже полегшила мені працю», «Дякую!», «Кухня виглядає просто чудово, хіба ні?»

Ці твердження доносять до дитини позитивні сигнали. Дитина чує, що її працю оцінили. Батьки наголошують на роботі, а не на дитині. Вона чує слова вдячности від мами і почувається доброю й вартісною людиною. А твердження, що кухня виглядає чудово, сигналізує дитині, що вона вміє працювати, здатна зробити щось добре.

Приклади, подані в таблиці, знайомлять нас із основними відмінностями, які існують між здоровими і нездоровими реакціями батьків на типові домашні проблеми. Проаналізуйте їх і подумайте, як ви зазвичай реагуєте на поведінку дітей. Чи використовуєте заохочення і дисципліну з любов’ю, чи у вас уже виробилася погана звичка хвалити і карати?

Закликаю всіх батьків запам’ятати 4-й вірш 6-го розділу Послання до Ефесян. Нехай він постійно нагадує про відмінності між здоровими й нездоровими реакціями на поведінку дітей: «А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому».

Святому Павлові знадобилося лише одне речення, щоб ідеально сформулювати, у чому полягає практична дисципліна. Батьки, описані в Посланні до Ефесян, уникають домінування над дитиною, пробують виховати її, згідно з Божою волею. На жаль, мені надто часто доводиться бачити людей, які намагаються стати супербатьками, бо щиро вірять, що саме цього навчає Святе Письмо. Іронія в тому, що ці супербатьки більше покладаються на себе, ніж на Бога. Кажуть, що довірилися Богові, але їхнє використання батьківської влади демонструє, що довіряють передусім собі. Їм, здається, дуже подобається роль судді й пророка, останньої інстанції в житті дитини. Вони приділяють таку велику увагу досконалості, що їхніх дітей паралізує страх перед поразкою.

Прагнення супербатьків до досконалости може довести їх до повного виснаження, якщо вони поводяться так, ніби в сім’ї їм належить роль невільника. Часто таке трапляється з матерями. Наприклад, якось я консультував Мішель – тридцятичотирирічну перфекціоністку, матір трьох доньок, найстарша з яких навчалася в гімназії. Доньки Мішель одразу впадали в очі. Їхній ідеально підібраний з погляду колористики одяг був помітний здалека. Мама крохмалила й прасувала навіть сукні-плісе, щоб бути впевненою, що дівчата виглядають охайно.

Коли Мішель прийшла до мене, була цілком виснаженою фізично та емоційно. Щодня вставала о пів на шосту. Щоранку воювала з доньками, змушуючи їх прокинутись, перевіряючи, чи почистили зуби, тощо. За чверть сьома бездоганно вдягнена Мішель подавала чотири різні сніданки. Одній доньці – налисники з чорницями, другій – яєчню, а третій – пластівці. Тато, звичайно ж, їв свої улюблені тости.

Це тривало доволі довго, але з часом Мішель почала втрачати силу. Її сім’я перетворилася на цирк, в якому жінка працювала директором. Вона стала гідним жалю прикладом матері, яка бажає дати родині все. Те, що робила, ввійшло в протиріччя з тим, що підказує психологія, здоровий глузд і мудрість Біблії. Після кількатижневої терапії Мішель урешті почала робити успіхи. Найвагомішим учинком стало те, що одного дня вона, розвівши руками, оголосила страйк. Мішель перестала бути супермамою, і ситуація вдома блискавично поліпшилася.

Іронія була в тому, що Мішель, яка вірила, що любить свою сім’ю, і, безперечно, старалася продемонструвати ці почуття, ніяк не могла досягти бажаного. Приймаючи більшість рішень за дітей, постійно їх виручаючи, насправді заважала стати самостійними, здатними вирішувати за себе, відповідальними особами – перед іншими і перед Богом.

Попередній запис

Чи здорова ваша сім’я?

Наступний запис

Остаточна мета практичної дисципліни