Отож, це є два головних пояснення блаженства «вбогих». Одне, як ми бачили, ставить більший наголос на бідності як на «стані душі», інше – на бідності радше як на «соціальному стані». В обох випадках відплата за бідність прийде разом з Царством Божим, але в першому випадку ця відплата залежить від внутрішньої схильності людини, а в другому – лише від істотної риси Бога. Жодна із тез, взята ізольовано одна від одної, не може нас вповні задовольнити. Перша, тому що має тенденцію надмірно уникати будь-якого стосунку до соціального стану, стану бідності; інша – тому що занадто різко відкидає внутрішнє налаштування вбогого.
Я хотів би особливо наголосити на труднощах другої інтерпретації, котра чинить з убогості богословську проблему, роблячи все залежним від Бога. Вона не пояснює близьку спорідненість, що існує в Євангелії, між концепціями убогості та смиренності, між привілеєм убогих і привілеєм дітей. Тут йдеться, крім того, про пояснення, яке, при його жорсткому застосуванні, виливається в ніщо. Велика відплата для вбогих, у соціологічному сенсі, мала би полягати в осягненні Царства Божого, але, зрештою, аналізуючи природу такого Царства, видно, що для їхньої актуальної ситуації воно не несе нічого нового, бо воно не робить їх ані багатшими, ані більш задоволеними в матеріальному значенні.
Отже, лише на перший погляд ця модерна інтерпретація є більш уважною до соціального виміру. Навіть більше, існує ризик інструменталізації вбогості, роблячи з неї лише нагоду, яка допомагає Богові продемонструвати Свою суверенну справедливість. Не беручи до уваги того, що також і в цьому випадку здійснення справедливості мало би відбуватися на рівні зовсім іншому від того, що обіцяється і очікується: вбогому обіцяється відплата за матеріальну вбогість, але така відплата, у результаті, виявляється лише духовного характеру.
Звісно, Ісус піклується про реальних убогих, але не стільки тоді, коли проголошує вбогих «блаженними», як тоді, коли говорить: те, що було зроблено – чи не було зроблено – для них, те було зроблено для Нього; а ще тоді, коли погрожує адом, як у притчі про багача і Лазаря, тим, хто не піклується про вбогого.
У нашому випадку виникає трудність із вживанням категорій «заслуг» і «чеснот» там, де мала б вживатися категорія «віри». Бог не змушений діяти на користь убогих внаслідок їхніх заслуг чи моральних якостей, а радше через їхню більшу готовність вірити. В убогих Бог настільки цінує те, що вони мають, наскільки й те, чого вони не мають: вони не мають самодостатності, закритості, претензій на те, що можуть самі себе спасти. Якщо б ми думали по-іншому, тоді би це виглядало неначе ми стверджуємо, що Царство Небесне є запропоноване найперше митникам і блудницям, тому що Бог надає перевагу такому їхньому актуальному «стану», але не тому, що вони здатні розкаятися, тоді як фальшиві праведники – ні.
Тут немає запитання, чи Божа дія залежить від чогось, що було до того: звісно, що ні; що справді має значення – це знати, чи Божа дія вимагає чогось у відповідь. Убогий повинен визнати і прийняти цю привілейовану Божу пропозицію. Іншими словами, вбогий повинен вірити. «Послухайте… – пише апостол Яків – чи ж не вибрав Бог бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства» (Як. 2:5).
Євангельське блаженство: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне» треба читати у світлі понять благодать-віра: «Бо спасені ви благодаттю через віру» (Еф. 2:8). У блаженстві Царство представляє пропозицію благодаті, а вбогість духа – відповідь віри. Це немов би Ісус сказав: Блаженні вбогі духом, «бо ви повірили» (ми не повинні забувати, що Він звертався до конкретних людей, які пішли слідом за Ним, подібно як і в «горе вам» – звертається до тих, що Його відкинули); або по-іншому: блаженні ви, «якщо увіруєте». Віра є підґрунтям будь-якої проповіді Ісуса.
Розв’язку цієї богословської трудності потрібно, отже, шукати в синтезі представлених двох перспектив. Потрібно поєднати, а не протиставляти «вбогих» євангелиста Луки і «вбогих духом» євангелиста Матвія. Додаючи до «вбогих» вираз «духом», Матвій вчинив не лише катехитичну дію, але й герменевтичну: він виявив не явний, але реальний компонент концепції вбогості, як її розумів Ісус. Апостол Павло пише: «Бо ви знаєте благодать Господа нашого Ісуса Христа, Який, бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом» (2Кор. 8:9).