Сучасні наукові дослідження про історичного Ісуса Христа, котрі стали дуже популярними в наш час і котрі проводять як віруючі вчені, так і радикальні атеїсти, приховують велику небезпеку: змушують вірити, що «автентичним» є лише те – завдяки застосуванню цього нового методу, – що мало би походити від «земного Ісуса», тоді як усе решта не є історичним, а тому й «неавтентичним». Це означало б неправомірно обмежувати тільки до історії засоби, котрі Бог застосовує для того, аби об’явити Себе людині. Це б мало означати мовчазне відкинення правди віри про натхненність Біблії, а, отже, і про об’явлений характер Святого Письма.
Слово Боже, котре є законом для віруючого, не полягає в якомусь гіпотетичному первісному ядрі, яке історики реконструюють кожен по-різному, але є натомість тим, що написане в Євангеліях. Ми повинні дуже сильно зважати на результати історичних досліджень, тому що саме вони повинні привести нас до розуміння подальшого розвитку передання, проте літургійний возглас «Слово Боже!»[1] ми продовжуватимемо промовляти лише після закінчення читання євангельського тексту, а не в кінці читання найновішої книги про історичного Ісуса.
Історичне і духовне читання Святого Письма мають між собою важливу точку зіткнення. «Подія є історичною, – пише один визначний дослідник Нового Заповіту, – коли поєднує дві необхідні якості: факт, що ця подія «відбулася», і, на додачу, факт, що вона набула визначального значення для людей, котрі були до неї залучені і які письмово зафіксували розповідь про неї»[2]. Існують незчисленні факти, які справді відбулися, проте, які ми не маємо бажання визначати як «історичні», тому що вони не залишили жодного сліду в історії, не викликали будь-якого зацікавлення та не спричинилися до появи чогось нового. «Історична подія» – це не лише голий факт історичної хроніки, але сам факт плюс його значення.
Це означає, що Євангелії є «історичними» не лише завдяки тому, що доносять до нас те, що насправді сталося, але також і завдяки значенню цих подій, якого вони набувають під натхненням Святого Духа. Євангелисти, а до них ще апостольська спільнота, за допомогою своїх різних доповнень і наголошень лише висвітлювали різні значення чи наслідки конкретних подій або висловів Христа. Те, що вони висвітлюють, не є, зрештою, більше, але менше того, що подія чи вислів потенційно вміщують, оскільки словам Ісуса Христа належить надавати найвищий ступінь «невичерпності», яку Отці визнають за Священними Писаннями[3].
Євангелист Іван піклується про те, аби наперед пояснити, за допомогою слів Ісуса Христа, цей факт: «Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди, бо не буде казати Сам від Себе, а що тільки почує, казатиме, і що має настати, звістить вам» (Ів. 16:12-13). Це споконвічна проблема стосунку між історією і духом. Історія без духа – німа; дух без історії – сліпий.
Виглядає, що вимога не обмежувати дослідження Нового Заповіту до однієї лише історії починає пробивати собі дорогу серед різних дослідників Святого Письма, котрі до історично-філологічної екзегези долучають екзегезу, що визначається як «канонічна», котра бере до уваги канон Священного Писання і богословську вартість, яка з нього походить.
[1] Під час Божественної Літургії в Римо-Католицькій Церкві – ред.
[2] D.H. Dodd, Storia ed Evangelo, Paideia, Brescia 1976, p. 23.
[3] Пор. H. de Lubac, Exégèse médiévale, 1,1, Aubier, Parigi 1959, ст. 119 і наст.