А отже, усього того, що йому належить
Наближаємося до кінця наших роздумів про Декалог. Десята заповідь “Не жадай нічого, що є власністю ближнього твого” каже нам: “Не пожадай речей, які належать іншим людям”. Це можна сформулювати ще коротше: “Не будь пожадливим”.
Пожадлива людина постійно відчуває, що їй усього ЗАМАЛО. Вона невпинно хоче мати БІЛЬШЕ, більше й більше. Безконечно. Якщо це триватиме довго, то швидше чи пізніше інші люди перетворяться для неї на перешкоди, які заважатимуть їй досягати поставлених цілей, або на об’єкти, які слід використовувати задля власної вигоди. І тоді з усією силою проявиться сенс десятої заповіді.
З іншого боку, роздуми про останню заповідь Декалогу – це слушний момент, щоб поставити собі запитання про те, чи саме пожадання речей є чимось поганим?
Гадаю, що необов’язково. Мабуть, кожен погодиться, що немає нічого поганого в прагненні забезпечити собі щораз більше зручностей, в отриманні задоволення від того, що володіємо речами, які роблять наше життя чимраз приємнішим. Володіння матеріяльними благами – це така важлива суспільна категорія, яка надає руху соціальному, економічному, технічному розвиткові… Для більшости людей – це, можливо, не найважливіша, але все ж дуже вагома мета в житті. Водночас, особливо в передріздвяний час, майже в кожному храмі можна почути таку “християнську мантру”: “Молімося, щоб ми, роблячи передсвяткові покупки, у цій метушні й поспіху не загубили того, що справді важливе…” Добре, гаразд, пильнуймо, щоб не оминути, не втратити того, що найістотніше, тобто того, що Бог народився, що Слово стало тілом, що Він є з нами і є Кимсь дуже близьким нам. З іншого ж боку, у передсвяткових заходах і клопотах стільки чарівности, стільки радости, стільки краси. Святкування – це не лише час, проведений у храмі, роздуми над Святим Письмом, зосередження на глибоких і важливих справах. Святкування – це також покупки, пошуки подарунків, ялинка, добра їжа, тобто усілякі матеріяльні речі. Не легковажмо цими справами й не применшуймо їхньої ваги. Бог цього від нас зовсім не очікує.
Десята заповідь радить нам вважати. Треба бути обережними, старатися не піддатися спокусі піти коротшою дорогою. Проблема полягає не стільки в “хочу мати, бажаю володіти”, скільки в “хочу мати швидко й дешево, а найліпше – задарма”. Якщо відбувається розрив зв’язку між працею й оплатою, зусиллями й винагородою, якщо людина починає забувати, що для того, аби щось мати, треба на це заробити, заплатити за це, постаратися здобути це – тоді спокуса володіти чимось швидше чи пізніше приведе цю особу до порушення сьомої заповіді – “Не кради”. Нехтування десятої заповіді – перший крок до порушення сьомої. Десята заповідь – це застереження, що дорога між нею й порушенням важливішої, сьомої, буває дуже короткою.
Із володінням матеріяльними благами пов’язаний ще один клопіт. Багато хто з нас носить у своєму серці – часто до кінця не усвідомлену – надію, що володіння матеріяльними благами заспокоїть наші найглибші бажання й прагнення, сповнить життя спокоєм і надасть йому сенсу. На жаль, ми надто багато очікуємо від того, чим можна заволодіти, що можна придбати у власність. Піддаємося спокусі володіти щораз новими речами. Прагнемо їх мати, надіючись, що вони заспокоять нас, що дадуть нам щось на зразок повноти життя, що принесуть нам внутрішній спокій. Отож нагромаджуємо все більше, більше і більше, а порожнеча в душі не зникає. Назовні з’являється щораз більше всього, а всередині далі панує пустка. Тому важливішим, аніж те, наскільки піддаємося спокусі мати більше, є питання щодо ПОРОЖНЕЧІ, яка є в нашій душі. Чим є те щось у мені, що я намагаюся заспокоїти, наситити? Чого мені насправді бракує? Якої своєї потреби не можу задовольнити? Любов, безпека, бажання бути важливим для когось, самореалізація, свобода – це важливі потреби, заспокоїти які дуже важко. Щоб здійснити це, слід зважитися на нелегкі рішення, і це може відбутися лише завдяки якимось ґрунтовним змінам у житті. На жаль, ми воліємо уникати того, що важке, – значно легше зосередитися на зароблянні грошей, на покупках, на спробах заповнення ними отієї порожнечі, що панує в нашій душі й не дає нам спокою… Для матеріяльних благ характерно, що прагнути їх порівняно легко, відносно неважко їх також здобувати. Швидше чи пізніше, якщо цього дуже хочемо, чесним (тоді це триває довше) чи нечесним (у такому разі – коротше) шляхом можемо досягти поставлених перед собою в цій сфері цілей: придбати нове авто, збудувати будинок… До здобування речей ведуть протоптані стежки. Але, присвятивши себе цій меті, лише витрачаємо емоції та час. Однак порожнеча в душі при цьому не зникає.
Усі ми – діти й спадкоємці Адама та Єви, які, живучи в раю, у певний момент відчули, що їм чогось не вистачає, що мають занадто мало. Змій підказав їм, як заспокоїти цю не надто виразно усвідомлену й окреслену потребу. Тож вони зірвали заборонений плід, але, споживши його, не зазнали щастя. Зірвали його, сподіваючись, що саме в ньому міститься оте “щось більше”, але там його не було… Вони не отримали того, чого прагнули.
Ми – їхні діти й робимо ту саму помилку. Як і вони, носимо в собі незаспокоєні прагнення, мрії, тугу. Як і прабатьки, простягаємо руки до плодів, сподіваючись, що наситять нас, але згодом з’ясовуємо, що вони позбавлені смаку, а їхнє спожиття нічого не змінює. Тільки мить почуваємося ліпше; а потім голод повертається – такий самий, як і раніше.
У такій ситуації добре глибше заглянути у власну душу, не уникати того розчарування, яке повертається раз за разом, не втікати від себе. Замість того, щоб шукати легких замінників, ліпше поставити собі запитання: що ця невгамована внутрішня пустка хоче мені сказати? Чого я насправді прагну? І чи мета, до якої прямую, а також те, як живу, – це дійсно правильна дорога до здійснення цього бажання?