Кожну людину впродовж цілого життя супроводжує усвідомлення безперервности власного життя. Кожен з нас знає, що “я” сьогодні і “я” десять, двадцять і п’ятдесят років тому – це та сама особа. З іншого боку, коли пригадуємо собі різні наші рішення, переконання, емоції, нам іноді важко повірити, що це було з нами. Чи я справді так думав?! Хіба я дійсно зробив таке?!
Розвиток – це характерна риса нашої людської натури. Чим довше живемо, тим більше знаємо й розуміємо, з тим більшої скарбниці здобутого досвіду можемо черпати знання й мудрість. Ліпше пізнаємо самих себе й світ навколо нас, змінюємося. Щораз зрілішими стають наші погляди, рішення, емоції.
На жаль, одна зі сфер нашого життя немовби не підлягає дії цього закону. Ідеться про сферу нашої віри. Надто часто віра як восьмирічної, так і сімдесятирічної людини є такою самою. Хтось, можливо, запитає: і що ж у цьому поганого? Адже сам Ісус сказав, що ми повинні бути такими, як діти. Це правда – добре, щоб віра завжди мала в собі щось дитяче, була сповнена довіри, безпосередности й свіжости. На жаль, набагато частіше наша віра є не дитячою, а дитинною, тобто інфантильною, або ж просто незрілою.
Розвиваємося, дорослішаємо в різних сферах життя: фізичній, психічній, емоційній, професійній, родинній… А от у тому, що стосується віри, боїмося зростати. Образ Бога, те, як звертаємося до Нього в молитві, правила поведінки, які ми пізнали в дитинстві (особливо під час приготування до першої сповіді), закріплюються в нас на ціле життя. Нам з ними доволі невигідно – так само, як незручним був би для нас тепер одяг, в якому ми приступали до урочистого причастя, – але все одно нічого не змінюємо. Упродовж цілого життя нам здається, що ми повинні (інша справа, чи справді це робимо) молитися, ходити до храму, слухатися тата й маму, не вживати гидких слів, не сваритися… Відчуваємо, що щось тут не так, але водночас уперто дотримуємося цих засвоєних колись правил, боячись щось змінити. Усе, що пов’язане з Богом, Церквою, вірою, трактуємо дуже шанобливо, як щось святе й непорушне.
Не варто. У релігійній сфері теж не слід боятися змін. Інакше сприймає світ і вірить дитина й інакше має робити це дорослий. То правда, що протягом цілого життя ми залишаємося Божими дітьми, але ж від певного моменту вже стаємо дітьми дорослими. Важливо, щоб ми самі почали дбати про те, аби наш зв’язок із Богом передусім ґрунтувався не на почуттях страху й вини, а на любові, близькості й відповідальності.
Нерідко якась частина сформованої в дитинстві релігійности стає баластом, який заважає нам пізнавати віру як життєдайну силу, що забезпечує неймовірну підтримку. Мої роздуми на тему Декалогу – це спроба показати, яким чином можемо релігійно розвиватися й розуміти Десять Заповідей “по-дорослому”. Певна річ, що ця збірка правил походить від Бога, належить до того, що в християнстві є незмінним, але те, як її розуміємо, інтерпретуємо, – це вже зовсім інша справа. Кожне покоління мусить прочитати їх по-новому, бо світ змінюється, а разом з ним змінюються і людські проблеми. Кожна людина мусить прочитати Декалог трохи по-іншому, бо на планеті немає ані двох ідентичних осіб, ані якогось зразка, з яким можна було б звіряти людські долі, що просто не піддаються порівнянню.
Можливо, те, що ми колись почули й прийняли як очевидне, нині добре було б уже залишити в минулому й зробити крок уперед. Потрактуйте цю книжечку лише як дороговказ. Мої роздуми в жодному разі не є спробою вичерпного розгляду змісту повчань, викладених у Декалозі. Ці міркування – лише заохочення вирушити в дорогу. Сподіваюсь, що вони й для Вас стануть натхненням під час цієї мандрівки.
Життя завжди ставить перед нами запитання: що добре, а що погано? Як слід повестися в цій ситуації? Куди йти далі? Яка дорога правильна? Таких дилем уникнути неможливо. Якщо нам здасться, що ми опинилися в глухому куті, що нас оточує морок, то за таких обставин варто почати шукати світло. Вважаю, що ним може стати нижченаведений фрагмент Євангелія:
“І спитався один із них, учитель Закону, Його (Ісуса. – Пер.), випробовуючи й кажучи: Учителю, котра заповідь найбільша в Законі? Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Мт. 22:35-40).
Заповідь любови – то лампа, якою завжди добре освітлювати собі дорогу в тих ситуаціях, коли вагаємося, у якому напрямку зробити наступний крок, і не можемо знайти відповіді на це запитання.
Ця Ісусова заповідь найважливіша. Вона – джерело, бо з неї випливають усі інші заповіді. А тому Декалог треба читати в її світлі.
“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Люби свого ближнього, як самого себе”. По суті, усе решта – то лише коментар. Церква, тобто ми, писатиме його аж до кінця світу. Не бійтеся дописати до нього чогось від себе, ризикуючи допустити помилку й схибити, бо лише таким чином можна досягнути зрілої віри.
КІНЕЦЬ