Також серед пахучих смол в Обіцяній Землі є: хелбан – на одному з видів зонтичних (див. Виходу 30:34), стакта – на білоцвітних кущах стораксу (див. Виходу 30:34), ладан – з т. зв. “цистової рожі” (Cistus incanus), та трагакант (див. Буття 37:25) з одного спорідненого з конюшиною куща. Природознавці знайшли всі біблійні пахощі.
Посудини для них, серед яких трапляються й коштовні, археологи віднайшли під упалими стінами, у руїнах патріярших домівок та в царських будівлях. Піяли з вапняку, зі слонової кости, а иноді й з дорогого алебастру та палички служили для змішування пряних складників найніжніших мазей. Рецепти мазей відомих майстрів були дуже жаданими. Прикрашені пляшечки з випаленої глини служили для зберігання парфумів. У більших глечиках та кухлях пахощі прянощів змішували з оливковою олією. Олія, як було відомо, робила волосся та шкіру ніжними. Навіть бідніші в країні втирали її у волосся та шкіру, хоч і без пахучих та часто дуже дорогих додатків. Бо олію збирали у великих кількостях в оливкових гаях.
Обмивання водою, зрозуміло, були щоденною потребою. Обмивалися перед їжею та після, обмивали гостям ноги, обмивалися на ніч. Кам’яні басейники, ванночки для обмивання ніг та глиняні посудини, знайдені археологами по цілій країні, підтверджують численні відповідні цитати з Біблії (див. Буття 18:4; 19:2; 24:32; Пісня пісень 5:3; Йова 9:30; Луки 7:44; Марка 7:3 та ин.). Луги із рослин та мінералів використовували як миючі засоби та мило (див. Єремії 2:22; Йова 9:30).
“Мій коханий для мене мов китиця мирри: спочиває між персами в мене” (Пісня пісень 1:13), – так описує Пісня пісень дискретну звичку дам носити під одягом зашиту в пахучий мішечок мірру. У туалетному столику не бракувало ані засобів для накручування кучерів, ані шпильок для волосся, ані дзеркал – гладко відполірованих дисків з металу. Ці три такі важливі для жіночої краси речі належали до об’єктів імпорту з Нілу, де вони вже впродовж багатьох династій були обов’язковими для дружин фараонів.
Скільки б пророки проти цього не виступали, вони ніколи не могли цілковито вигнати з домів вищих верств рум’яна та туш для очей.
Ніжними жовтими китицями гарного кипарисового куща жінки охоче прикрашали волосся. Та набагато більше вони цінували жовто-червоний порошок, який добували з кори та листків кипарисів. Араби називають його “хенна” – хна. Хною фарбували волосся, нігті рук та ніг. Цю ясно-червону фарбу знайшли вражені археологи як лак для нігтів на руках та ногах єгипетських мумій. Косметичні лабораторії та фабрики, попри всі нові здобутки, досі використовують хну. Брови та вії підфарбовували свинцевим блиском, а мелений лазурит давав бажані тіні. Перетерта на порошок кошеніль давала тоді, точнісінько як тепер, губній помаді жаданий кармазиново-червоний колір для спокусливого ротика.
Дивлячись на візерунчасті флакони для парфумів, коробочки для мазей зі слонової кости, глечиків для змішування косметики та кухлів для рум’ян, які змогли дістати з руїн міст Ізраїля, можна належно оцінити, наскільки суворо звучала погроза пророка Ісаї цьому світові милих серцю фарб, косметики та пахощів: “І станеться, замість бальзаму сморід буде, і замість пояса шнур, а замість мистецько укладених кучерів лисина, і замість хитона цінного верета з паском, а замість краси спаленина” (Ісаї 3:24).
* * *
У Старому Заповіті не раз іде мова про те, що сидять на кріслі за столом, однак ніхто не йшов до ліжка в нашому, як ми розуміємо ліжко, сенсі. Ліжко було рідкісним і дорогим задоволенням!
Фараони та достойники при їх дворі перші зазнали щастя спати на ліжку. На Нілі було винайдено праобраз того умеблювання, без якого ми тепер не бажаємо обходитися. Сінуе, повернувшись, зауважує, повний радощів: “Я знову спав на ліжку”. Навіть через 500 років після нього ліжко все ще залишається рідкістю. Бо коли принцеса Міттані Тадухепа – як гадають, майбутня цариця Ніфертіті – була видана заміж до Єгипту, вона привозить із собою як віно лише два покривала, хоч і коштовного ткання. У палаці на її батьківщині ліжка не знали; вночі спали на підлозі!
В Ізраїлі також – лише придворні кола та заможні мали щось таке коштовне. Ліжком простолюдина був плащ. У нього вночі й закутувалися (див. Виходу 22:26). Судочинство віддало цьому належне, визнавши, що це “ліжко” може бути предметом застави, однак лише впродовж дня. На ніч його завжди треба було віддавати (див. Виходу 22:25). Завдяки щасливому випадку в 1959 р. у руїнах при Явне Ям, 13 км південніше від Тель-Авіва, був знайдений унікальний документ, який розповідає нам про історичний випадок такої застави плаща. В листі з VII ст. до Р. Х., текст якого чітко написаний чорнилом на глиняній табличці, остраконі, один селянин, плащ якого забрали в заставу, захищається перед закидом заборгованости. “І він забрав плащ Твого слуги, коли я зібрав урожай…” – змогли ясно розшифрувати археологи – “і всі мої брати правдиво свідчитимуть на мою користь, що я не маю вини”. Цей “плащ” насправді був лише вовняним покривалом і був наче створений для найрізноманітнішого застосування. Крім того, що він використовувався для захисту від холоду в нашому розумінні та як нічне ложе, він попри те служив ще і як килим (див. 2 Царів 9:13; Матвія 21:7-8).
Ліжко ніколи не було ідеальним місцем спочинку ані в Ізраїлі, ні взагалі на Стародавньому Сході. Воно було і залишалося чужим умеблюванням. Прославив же його родич диван, теж вигаданий на “Родючому Півмісяці” – м’яке ложе з пухкими подушками. Застелений килимами вдень і розкладений на ніч, він є прототипом наших диванів. Цей здобуток розбомбленої Центральної Европи і крихітних помешкань XX століття був останнім криком моди в умеблюванні ще три тисячі років тому. Диван знали і в Ізраїлі. “І сіла ти на дорогоцінному ліжку, а перед ним накритий стіл…” (Єзекіїля 23:41).
Сьогодні ми нарікаємо на дратівливий шум нашої епохи техніки і часто із заздрістю думаємо про тихі давні часи. А чи було в Ізраїлі краще?
Замість обтяжуючих гучномовців з настанням дня з домів та халуп долинав шум ручних млинків. На самому світанку мололи і розтирали в муку зерно, як тепер часто мелять каву. Це вважалося жіночим обов’язком, але мелення борошна було дуже важкою працею. Часто жінки мусили крутити важкий камінь удвох.
Погроза радикальної боротьби із шумом, яка є і сьогодні, за тодішніх обставин мусила означати щось жахливе. Бо якщо замовкав шум жорен, по країні йшов голод. Єремія осягає це у видінні як передвісник вавилонського вигнання: “І Я вигублю в них голос радісний та голос веселий, голос молодого та голос молодої, гуркіт жорен та світло світильника… І стане цей край руїною, спустошенням, а ці народи будуть служити вавилонському цареві сімдесят літ!” (Єремії 25:10-11).