“І збунтувався Ізраїль проти Давидового дому, і від нього відпав… За домом Давида не було нікого, окрім одного Юдиного племени” (1 Царів 12:19-20).
Великий цар Соломон помирає 926 р. до Р. Х. З ним Ізраїль ховає свою мрію про могутність Ізраіля назавжди. Два покоління під керівництвом двох незвичайних обдарованих чоловіків, Давида та Соломона, клали камінь за каменем у фундамент цієї великої мрії. Але від того моменту, як Соломон зімкнув очі, знову розгорілася давня суперечка між племенами; велика держава на просторах Сирії-Палестини розпадається наслідок міжусобиць. На її місці постає два царства: на півночі – царство Ізраїль, на півдні – царство Юди. Починається новий розділ в історії біблійного народу.
Народ Ізраїля роздроблює свою потужну позицію і руйнує велике царство. Цим він ступив на шлях, яким пройде до свого гіркого кінця, коли народ Ізраїля стане здобиччю асирійців, а народ Юди – здобиччю Вавилонії. Розрізненим між собою, їх спіткала гірша доля, ніж просто повернення до своєї незначущости. Вони опиняються між жорновими каменями тих сил, які в наступних століттях пануватимуть на світовій арені. Ізраїль та Юда гинуть у вирі великих змагань. Майже через триста п’ятдесят років після смерти Соломона знищено обидва царства. Тим часом остання воля Соломона ще сповнилася – його син Ровоам на короткий час сидить на престолі в Єрусалимі як правитель всіх колін. Безконечні сварки між колінами пришвидшують кінець імперії, вони виливаються в громадянську війну. Десять племен на півночі відпадають. Поспішно прибулий з Єгипту емігрант, Єровоам, у 926 р. до Р. Х. накладає собі корону і стає царем над північним царством Ізраїля. Ровоамові залишається решта – Південне царство Юди зі столицею Єрусалимом (1 Царів 12:19-20). Між Юдою та Ізраїлем немає єдности. У численних міжусобицях проливається кров власного народу. Знову й знову розгорається суперечка за кордон. “А війна між Рехав’амом та між Єровоамом точилася по всі дні” (1 Царів 14:30). За їх наступників теж нічого не змінюється. “А війна точилася між Асою та між Башою по всі їхні дні” (1 Царів 15:16). Юда зводить твердиню Міцпа на головній дорозі, що веде з Єрусалиму на північ, далі на схід зміцнюється Ґева: “І цар Аса збудував з того Веніяминову Ґеву” (1 Царів 15:22). Це і стає остаточним кордоном.
Між 1927-им та 1935 роками американська експедиція Тихоокеанської Школи Релігій під керівництвом Фредеріка Баде розкопує в телі ен-Насбе, 12 км на північ від Єрусалиму, незвичайно міцні мури. Це залишки давньої прикордонної твердині Міцпи. Зовнішній вал має 8 м ширини. Це потужне укріплення засвідчує, наскільки відчайдушною та суворою була братовбивча війна, що лютувала між Північним та Південним Царством.
Ізраїль був затиснутий у кліщі – на півдні Юдою, яка для цієї мети навіть кличе на допомогу ненависних филистимлян, а на півночі царством арамейців, важливою підтримкою яких заручилася через договір Юдея (див. 1 Царів 15:18 і наст.). Століття, повні боротьби з цим потужним смертельним ворогом Ізраїля, та безперервний ланцюг воєн припиняються лише тоді, коли арамейців розбиває нова світова сила – Асирія. Однак з появою Асирії години Ізраїля, ба навіть обох царств, уже полічені.
Крім всього того, країна, в якій щойно вибухнула братовбивча війна, знову, вперше з часу кількох поколінь, переживає іноземне вторгнення. З Єгипту нападає фараон Шишак[1] з великою силою і проходить, плюндруючи країну. Найбільшу здобич він здобуває в давній столиці Єрусалимі: “…І позабирав він скарби Господнього дому та скарби дому царевого, і все забрав. І забрав він усі золоті щити, що Соломон поробив був” (1 Царів 14:26). Храм та Кедровий палац, як Біблія називає дім Соломона, стоять заледве двадцять років, як ці пишні символи сили Соломона вже позбавлені свого блиску. На місці пограбованих золотих щитів “цар Рехав’ам поробив замість них мідяні щити…” (1 Царів 14:27). Це звучить як зла іронія.
* * *
Першим за рангом европейцем, який, нічого не підозрюючи (бо в його час ще ніхто не міг розшифровувати єрогліфів), стоїть перед великим документом біблійного фараона Шишака, був Наполеон Бонапарт, який у 1799 р. разом з французькими вченими, глибоко вражений, оглядає потужні єгипетські культові споруди в Карнаку на східному березі Фів. Посередині цього найбільшого храмового комплексу, який будь-коли був зведений людською рукою, 134 колони висотою до 23 м підтримують дах велетенської зали. На її південній стіні під яскравим сонцем Країни Нілу красується імпозантний рельєф, який увіковічнює описаний у Біблії грабіжницький похід фараона.
Бог Амон із серповидним мечем у правій руці приводить лівою на мотузку фараонові Шишаку 1165 зв’язаних палестинських полонених. Кожен полонений втілює місто або місцевість. Деякі з них мають біблійні імена, як, наприклад, “пера Араду” (див Ісуса Навина 12:14; Суддів 1:16) та “поле Авраама”. Представлене також місто-твердиня Меґідо. На руїнах Меґідо знайдено ім’я Шешонка І.
Похід Шешонка на довгий час є останнім. Лише більш, ніж через триста років Єгипет знову в стані претендувати на простори Сирії-Палестини.
Смертельна небезпека підходить до Ізраїля з півночі, ім’я їй – Асирія. За царя Омрі (з 882 до 871 р. до Р. Х.) Асирія вперше готується до стрибка. Неначе пробний маневр, вона робить прорив з Месопотамії на захід. “З Алеппо я вирушив, перейшов я через Оронт” – немов звук фанфар звучить цей клинописний напис Ашшурнасірпала II. Понад 200 років потребувала Асирія, щоб справитися із внутрішніми та зовнішніми ворогами в Месопотамії. Від прадавнього міста Асур на Тигрі, яке носить ім’я свого найвищого бога, спраглий завоювань народ асирійців поширює своє панування на всі народи Межиріччя. Тепер він жадає світового панування. Передумовою для цього є захоплення вузенької смужки узбережжя Сирії та Палестини, яка закриває йому вихід до Середземного моря, а це – володіння важливими морськими портами та контроль над найзначнішими караванними шляхами та єдиною дорогою, якою військо може дістатися до Єгипту.
Відповідно до цієї мети Асуру, долю Сирії-Палестини вже, практично, вирішено.
[1] Фараон Шешонк І.