Знову прочитаймо засторогу Сираха: «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий» (3:12-13).
У сучасному суспільстві іноді трапляється так, що до старости ставляться як до провини, втрати розуму, а це, як мінімум, означає, що слова старої людини не заслуговують на увагу або, ще гірше, викликають жалість чи кпини.
Так трапляється тоді, коли мозок старшої людини, який функціонує дуже добре, допускає одну дуже серйозну помилку, формулюючи ідеї та думки, яких ніхто не поділяє і які видаються невигідними.
Доходить навіть до того, що старість – як сказав один проникливий спостерігач сучасних звичаїв – використовують як аргумент під час полеміки.
У часи молодечого бунту деякі непокірні підлітки говорили, що «не можна довіряти тим, кому сповнилося більше 30». Вигадували згірдливі прізвиська: «вапняк», «копалина», «мумія», «археологічна знахідка», «старе луб’я», «дорогий труп», приписуючи їх тим особам, які вже не мешкали на щасливому острові молодости з університетом всезнання за пазухою.
Сформувався звичай пов’язувати з віком різні жарти та кпини. Або ж, в іншому випадку, похилий вік співрозмовника може бути своєрідним алібі, такою собі втечею, щоб уникнути протиставлення власних поглядів і його.
Якось на зустрічі одного церковного руху один зі священиків – на жаль, дуже відома особа – ствердив, що «сьогодні в Італії немає жодного видатного світського філософа. Єдиним, хто залишився в живих, є 90-річний Норберто Боббіо[1], але в цьому випадку йдеться про румовище мирянської думки: він просто все ще залишається живим».
Треба сумніватися в тому, чи отакий превелебний отець у перервах між численними переїздами до різних гостинних працедавців, знайшов час на те, щоб прочитати бодай одну книжку, яку написав той, кого він обізвав. Там він знайшов би корисні уроки гідности.
Така поведінка – це приклад голослівного, простацького та вульгарного висміювання інтелектуала, вина якого полягає в тому, що його погляди відрізняються від світосприйняття (зрештою, дуже мінливого) священика, який говорить казна-що. На об’єкт жартів невихованого панотця була покладена провина, що він двигає на плечах десятиліття, прожиті з честю, чесністю, і вирізняється винятковою дисципліною мислення.
Таким особам варто пояснити, що вони зараз у віці – який прийнято називати «допростатним» – і що пошана та добре виховання щодо старих людей мають щось спільне з однією із десяти заповідей. Вони повинні пам’ятати, що і для них настане такий момент, коли – якщо збережеться цей нікчемний звичай – з них також глузуватимуть через сиве волосся і прожиті літа.
Так чи інакше, факти свідчать про зневагу або, щонайменше, нетолерантність з боку суспільства, яке вважається «досконалим» та «успішним». Чому ж це суспільство бачить старість лише в негативному світлі? І чому прийнято ставити знак рівности між старістю та здитинілістю, старим і кретином?
Суспільство переконане в тому, що мозок старих людей вже не діє, отож, не треба серйозно ставитися до їхніх поглядів, бо суперечка з ними – це втрачений час. Таке суспільство згубило почуття елементарної шляхетности, а ще воно згубило… розум.
[1] Норберто Боббіо (1909-2004) – італійський філософ, історик, політолог, один з найбільших італійських інтелектуалів XX ст. Представник ліберального соціялізму. – Прим. пер.