У попередньому розділі я демаскував відсутність добрих звичаїв, яка проявляється в тому, що старість використовують у дискусії як аргумент, коли треба втекти від невигідної конфронтації зі старими людьми, а до них самих ставляться як до особин, що зберігають залишки життєдіяльности мозку. Я вважаю, що така облудна позиція – це щось на кшталт захисного механізму. Насправді, якщо взяти до уваги те, наскільки ми цінуємо різноманітні компроміси і наскільки ми залежимо від опортуністичних виборів, то ми просто боїмося «зухвалої» свободи старих людей. Це свобода мислення та відкритого висловлювання своїх поглядів, без дипломатичних розрахунків та обмежень.
У суспільстві, в якому більшість висловлює стандартні судження, погляди, що базуються на політичних домовленостях, ідеологічних схемах та різноманітних змовах, непрощенним стає той факт, що хтось сивочолий наважується відстоювати свої погляди, говорить просто і щиро, і має відвагу показати, що він нікому і нічому не належить.
Їхнє знання бентежить
Я також вважаю, що по суті йдеться про страх перед мудрістю старих людей, яка руйнує наше фальшиве відчуття впевнености і вибиває нас із хиткого стану рівноваги. Коли ми стикаємося з мудрістю осіб похилого віку, то нас це дратує і бентежить. Перед обличчям їх сміливого мислення розпадається замок, збудований зі затертих формул, стереотипів та голослівности.
Старість демаскує лицемірство та фальшиві достоїнства, натомість виразно показує тимчасовість деяких пам’ятників, збудованих з пихатости. Старість дає зрозуміти, що… король голий.
Ми – інформаційне суспільство, яке розпоряджається величезною кількістю даних. Та хоча ми знаємо дуже багато, нам не вистачає ключа для інтерпретації подій. Виявляється, що ця величезна кількість інформації, яка на нас зрушується, ніби лавина, зовсім не свідчить про те, що ми мудрішаємо. Орієнтування в подіях сучасного світу, ознайомлення з подіями не дає гарантії, що ми навчимося жити і відчуємо глибоке значення цих подій, випрацюємо або відкриємо цінності.
Мудрість, яку мають старі люди, полягає в чомусь геть іншому. Вона не обмежується поясненням «що», а намагається пояснити «чому». Ця мудрість не має нічого спільного з навчанням в університетах, захистом докторських дисертацій, дипломами, поняттями, книжками, проектами. Мудрість не треба плутати з наукою, зі знанням. Її не можна імпровізувати чи передати на флешці. Її треба накопичувати і вдосконалювати з часом, терпеливо пізнавати, збагачувати труднощами та терпінням, які поліпшують і будують нашу людяність.
Мудрість здобувають у школі життя. Вона вимагає повільного процесу дозрівання, а також сумнівів. Вона вимагає коштовної щирости (насамперед зі самим собою), чесного визнання помилок, усвідомлення помилок, розвіювання ілюзій.
Мудрість не любить коротких шляхів, які звільняють від особистого та мозолистого пошуку, самопожертви, труду. Її не можна ошукати з допомогою фокусів та хитрощів. Мудрість стосується не лише інтелекту, а й серця і почуттів. Вона не гарантує успіху в житті, але забезпечує життя, гідне справжньої людини. Мудрість має в собі розум, продукт, без якого багато людей сподівається обійтися або ж ставиться до нього, як до перешкоди.
Кому потрібна мудрість старих людей?
Серед людей поширена псевдомудрість, яка базується на непостійності, порожнечі, крихкості, ілюзіях, минущих модах, популярній ідеології. Однак справжня мудрість – це щось постійне, що не зникає з часом, бо не залежить від тимчасових уподобань, поверхового ентузіязму чи визначеної ментальности.
Мудрість акцентує на тих цінностях, які «виходять» поза безпосередній горизонт, зацікавлення (не треба плутати цінності із зацікавленнями), випадкові, несуттєві зиски.
Мудрість старих людей викликає збентеження, бо неминуче провокує дискусію про значення, мету, ідеали, тобто про все те, на чому справді базується людське буття і що надає йому цінности. Ось чому дехто воліє дискредитувати осіб похилого віку своєю нетерплячістю та легковажними судженнями, які я вже цитував.
Старість – це період, коли людина ліпше розуміє проблеми, які виникають у житті. Старість – це ніби привілейована позиція, де можна збоку подивитися на ілюзорну дійсність, містифікації, де можна сміятися з дурниць, яким ми надаємо дуже великого значення, а ще безжалісно поставити на належне місце деякі події, ситуації та осіб, яким ми чомусь приписуємо надто велику вагу. Щойно в похилому віці ми дозволяємо собі подивитися на речі ніби збоку, а це дає нам змогу бачити, думати і розмовляти «по-іншому».
Але хто має відвагу визнати, що йому потрібна мудрість старих людей?