«А щодо ідольських жертов, то ми знаємо, що всі маємо знання. Знання ж надимає, любов же будує! Коли хто думає, ніби щось знає, той нічого не знає ще так, як знати повинно. Коли ж любить хто Бога, той пізнаний Ним. Тож про споживання ідольських жертов ми знаємо, що ідол у світі ніщо, і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного. Бо хоч і існують так звані боги чи на небі, чи то на землі, як існує багато богів і багато панів, та для нас один Бог Отець, що з Нього походить усе, ми ж для Нього, і один Господь Ісус Христос, що все сталося Ним, і ми Ним.»
У Римі є один ресторанчик, побудований серед руїн древнього святилища. Досі там серед розвалин видно дві колони. Ресторан завдяки цим пам’яткам привертає багато відвідувачів, власник і обслуговуючий персонал гордяться старовиною тієї будови, яка служить прикрасою місця, де тепер готують прекрасну томатну пасту, подають дивні італійські страви і вина.
Але люди зазвичай не в курсі того, що в стародавньому світі святилища, де звершувалося поклоніння богам, були одночасно і ресторанами. Кожен грандіозний мегаполіс і невелике містечко мали сотні таких святилищ і вівтарів, присвячених як різним місцевим богам і богиням, так і таким високошанованим божествам, як Аполлон або Венера, а в дні Павлового життя до цього додався культ римського імператора і членів його сім’ї, що все більш розростався. І люди приходили туди з тваринами, щоб зробити там жертвопринесення. Після того, як тварину заколювали і частково спалювали на жертовнику, з іншої туші готували м’ясні страви, і уся сім’я (залежно від того, якого роду жертвопринесення звершувалося) сідала за трапезу, яка і сприймалася як основна дія всього ритуалу. Частіше за все м’яса було значно більше, ніж могли з’їсти учасники урочистості, тому або під час трапези, або після неї інші люди могли прийти і розділити жертовну гулянку, на якій пропонувалося м’ясо, присвячене богам.
Бувало навіть, що і спільними зусиллями не вдавалося з’їсти усього м’яса. Тоді служителі святилищ могли виставити його на продаж на міських ринках, де його могла купити будь-яка людина. Фактично все м’ясо, яке продавалося на коринтських ринках, було присвячене ідолам.
З цієї причини деякі євреї в стародавньому світі, що проживали в тих місцях, де в них не було можливості самим добувати і обробляти м’ясо, взагалі відмовлялися його їсти. Вони не хотіли бути залучені, навіть у такому незначному моменті, до поклоніння ідолам або людиноподібним божествам. Вони знали, передусім, що існує один і тільки один Бог: ГОСПОДЬ, Творець і правитель світу, Бог, Який уклав особливий Заповіт-договір з Ізраїлем. Про цю подію вони згадували у своїй щоденній молитві: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!».
Ця ситуація дуже сильно нагадує сучасні проблеми, які виникають у новонавернених християн в їх стосунках з язичницьким світом. Але в той час до цього домішувався ще один момент. Деякі християнські наставники проповідували такі речі, на підставі яких виходило, що християнин може не лише їсти м’ясо присвячене ідолам, яке він купив на ринку, але і ходити у святилища і брати участь у трапезах, які з різних випадків влаштовували сім’ї, що звершували жертвопринесення. Крім того, у ті ж роки коринтським жителям, що мали римське громадянство, надавався особливий привілей – сполучати ці культові трапези, що влаштовувалися після жертвопринесення, з церемоніями релігійного вшановування імператора і його сім’ї. Якщо, проте, цього не робилося, то міська влада могла брати таких на замітку і в наступному в них могли виникнути проблеми.
Павло збирається присвятити немало місця цьому питанню у своєму посланні і спробувати вирішити всі наявні непорозуміння. Він поступово рухатиметься у своїх міркуваннях до самого епіцентру проблеми і досягне його тільки до середини 10-го розділу.
Виявляється, окрім цього є багато такого в навколишньому язичницькому світі, що суперечить християнським принципам, і це обов’язково потрібно з’ясувати, перш ніж звертатися безпосередньо до вищевикладеної проблеми. Нам, хто живе сьогодні в язичницькому світі, який все більше і більше набирає свою силу, можна витягнути для себе дуже багато потрібного з цих міркувань. Поки ж треба розібратися з його стрімкою аргументацією (мета якої нам, кінець кінцем, стане зрозумілою), що передує основному міркуванню, щоб зрозуміти той загальний напрям, яким треба рухатися. Після того, як це буде зроблено, ми зможемо зрозуміти, що для Павла християнське життя корениться в самому факті того, ким дійсно є Бог. Упевнений, ці положення будуть найприголомшливішим відкриттям для усіх нас в основній частині послання.
Учителі коринтської общини, як і раніше, використовують спеціально створені ними самими поняття і вирази для передачі свого досвіду. «Ми всі маємо знання», кажуть вони; іншими словами, усі істинні християни володіють, на їх думку, внутрішнім сокровенним «знанням» самої істини, так що їм не можуть принести жодної шкоди такі дурниці, як споживання м’яса, яке було присвячене ідолам. «Ідоли нічого не означають у цьому світі», тобто вони попросту не мають у собі життя і вони є творіннями людських рук, таким чином, і відвідування ідольських святилищ, і участь у трапезах, присвячених їм, не мають жодного значення. «Іншого Бога нема, окрім Бога Одного», – тут адресати Павла говорять про Бога, мабуть, у чисто юдейському сенсі, але також тут вони могли мати на увазі, як і багато древніх мудреців і філософів, що істоти, яких люди вважають богами чи богинями, – це просто прояви одного єдиного бога. Остання ідея, звичайно, була чужа юдаїзму; Бог Ізраїлів стоїть у постійній опозиції з язичницькими богами і показує, що всі вони є лише плодом грубого самообману.
Мова Павла у відповідь на такого роду висловлювання-аргументи, також насичена і одночасно дещо загадкова, подібно до цих висловлювань. А чи дійсно це знання (в. 1-3)? Для Павла це більше схоже на черговий прояв гордовитості і самовдоволення (як ми пам’ятаємо, це його звичайна характеристика коринтських наставників); те, що вам по-справжньому потрібне, так це не знання, а любов; і про це детальнішим чином він говоритиме в розділі 13. Але як би Павло не оцінював їх нинішній стан, для нього не має значення їх знання про різні речі, нехай це навіть нібито знання про Бога і богів; єдине, чому варто надавати значення, це знання Бога про вас і той спосіб життя, якому Він навчає вас і здійснення якого можливе, лише якщо ви наповните своє серце і розум Його любов’ю. Тут вже Павло натякає на те головне, що стоїть за всіма речами: християни повинні на досвіді осягнути те, про що говориться в древній юдейській молитві – любов до Бога всією своєю сутністю і всім своїм життям.
Отже, Павло у в. 5 і 6 відповідає на друге і третє з висловлювань коринтських наставників. Дуже можливо, каже він, що ідоли насправді не мають у собі життя, проте, поза сумнівом, існує величезна кількість уявних, так званих богів і володарів у цьому світі. Деякі з них знаходяться на небесах (традиційно шановані боги); деякі – на землі (найбільш яскравий приклад тут являє імператорський культ). І юдейський принцип поклоніння тільки єдиному Богові (те, що називають «монотеїзмом»), який перейняли і християни, не дозволяв кланятися всім цим богам і володарям, незалежно від того, існують вони чи ні. Не можна було просто вважати себе монотеїстом і в той же час дозволяти собі поклонятися уявним богам і володарям, виправдовуючи це тим, що в їх особі ти також поклоняєшся єдиному Богові.
Істинний Бог абсолютно не зрівнянний з іншими богами, і християнська Блага звістка показує, в якому сенсі розуміти цю радикальну відмінність. Наш Бог, каже Павло, є Бог Аврама, Ісака і Якова, Бог, Який прославляється в древній юдейській молитві, Бог, Який шукає нашої любові. Але Павло в цьому фрагменті тільки дещо трохи відкриває дивну істину про те, що єдиний істинний Бог може бути пізнаний нами як Отець; і що єдиний істинний володар може бути пізнаний нами в особі Ісуса Христа. І якимсь незбагненним чином у цьому єдиному Богу ми стаємо здатними бачити одночасно Творця світу, в Якому кожен з нас має джерело буття, Якому ми зобов’язані усім, що існує у світі, а разом з цим і Спасителя світу, людину Ісуса, Месію Ізраїлевого, через Якого усе приходить у буття (у Павла тут явно чується відгомін юдейських уявлень про божественну «премудрість») і завдяки якому ми, християни, стаємо народом Божим.
Такі заяви звучать дещо шокуючи навіть у наші дні; а що говорити про ту вибухову дію, яку вони мали в Павлові дні. Павло не обмежується просто перерахуванням того, що дозволене і що заборонене християнам, щоб таким шляхом дати їм дієвий засіб для вирішення різних труднощів, з якими вони стикаються, намагаючись жити як народ Божий у переповненому язичницькими богами світі. Він прагне до того, щоб спонукати коринтян до всебічного осмислення проблем, що стоять перед ними, а це означає – серйозно осмислити те, хто такий істинний Бог і що означає любити Його і служити Йому. Наприкінці хотілося б підкреслити, що це залишається насущним завданням сьогодні так само, як це було і в I столітті.