«Хіба ж я не вільний? Чи ж я не апостол? Хіба я не бачив Ісуса Христа, Господа нашого? Хіба ви, то не справа моя перед Господом? Коли я не апостол для інших, то для вас я апостол, ви бо печать мого апостольства в Господі. Оце оборона моя перед тими, хто судить мене. Чи ми права не маємо їсти та пити? Чи ми права не маємо водити з собою сестру, дружину, як і інші апостоли, і Господні брати, і Кифа? Хіба я один і Варнава не маємо права, щоб не працювати? Хто коштом своїм коли служить у війську? Або хто виноградника садить, і не їсть з його плоду? Або хто отару пасе, і не їсть молока від отари? Чи я тільки по-людському це говорю? Хіба ж і Закон не говорить цього? Бо в Законі Мойсеєвім писано: Не в’яжи рота волові, що молотить. Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить Він зовсім для нас? Для нас, бо написано, що з надією мусить орати орач, а молотник молотити з надією мати частку в своїм сподіванні. Коли ми сіяли вам духовне, чи ж велика то річ, як пожнемо ми ваше тілесне? Як право на вас мають інші, то тим більше ми. Але ми не вжили цього права»
Одне з найбільших завоювань другої половини XX століття є віра в те, що всяка людина має право на повагу і що всяка людина є цінністю сама по собі. Всяка, а не якісь обранці. Злі люди, бідні люди, маленькі люди, голодні люди, принижені люди, незалежно від їх кольору шкіри, люди обох статей – всяка людина значуща; і яким би багатим, сильним, важливим, ситим, упевненим у собі хто б не був, він не має жодного права проявляти свавілля по відношенню до них.
Про це особливо часто можна чути, коли починають говорити про «права людини». Це словосполучення стало надзвичайно поширеним і загальновживаним, чого якісь років сто тому і уявити собі було неможливо. Міркування про права людини – це спосіб, який застосовується світовою спільнотою, щоб заявити про своє неприйняття будь-яких видів тиранії і насильства, про засудження будь-якої форми необмеженої експлуатації і поневолення людей. Говорячи про те, що люди мають «права», ми завжди маємо на увазі, що тим самим заперечуємо якесь «право» за іншими людьми принижувати і поневолювати собі подібних.
Справа залишається за малим – щоб усі ці благородні задуми і прекрасні міркування утілити в життя людей, які цих прав не мають і які складають значно більшу частину людства, ніж ті, у кого так чи інакше ці права є. Але в будь-якому випадку нескінченні розмови про «права», як спосіб промовців привернути до себе увагу, несуть ряд важко вирішуваних проблем. Вони можуть, з одного боку, послужити засобом протесту проти зла і насильства; але в той же час вони можуть використовуватися і для того, щоб відстоювати своє право на багато інших речей, що відносяться до індивідуальної незалежності людини, які призводять до вседозволеності в різних сферах життя. Тобто тим самим, фактично, відстоюватимуться «права» на вільний прояв чванливості, егоїзму, безмежного самозбагачення та інше.
Павло зачіпає проблему «прав» у зв’язку з питанням про м’ясо, присвячене ідолам, яке він щойно обговорював у розділі 8 і до якого він ще повернеться в розділі 10. Дехто з коринтських християн особливо підкреслював, що вони мають «право» їсти все, що завгодно. Така позиція була викликана, можливо, тим, що як християни, які «відстоюють свої права», вони розуміли, що кусень м’яса – він і є кусень м’яса, і не має жодного значення, які ритуальні маніпуляції здійснювалися над ним перед тим, як він потрапив до тебе на тарілку. Також це могло бути викликано тим, що вони як римські громадяни мають «право» брати участь у церемоніях імперського культу. І Павло погоджується з цим! Адже він теж відносить себе до християн, що «відстоюють свої права». І він так само, як і вони, – римський громадянин і завжди готовий реалізовувати це «право» при будь-якій відповідній нагоді (див., наприклад, Дії 16:37-39; 22:25-29; 25:11-12).
Але всі ці посилання на «знання своїх прав» – це тільки один бік медалі. Не достатньо просто наявності в нас якихось прав, які ми щоб то не було хочемо реалізувати. Частенько виникають ситуації, в яких правильні дії зовсім не відповідають тому, що дозволило б вам зробити ваші «права». Як Павло додає це до конкретних ситуацій? Він описує, місцями досить детально, «права», які він має як апостол, і показує в драматичній манері, як він відмовляється від використання своїх «прав». Він прагне донести до коринтян, що існує щось важливіше, ніж «права»; самі по собі права можуть виростити в нас гордовитість, уникнути яку можна лише шляхом виконання вимог Благої звістки.
Таким чином, цей фрагмент містить Павлів погляд, що є на ділі реалізовувати апостольське покликання до кінця. У ньому наводиться зразок того, як за наявності в тебе прав, зрозуміти, де використовувати їх не варто. У той же час тут Павло розповідає дивні речі про те, як він розумів апостольське покликання. Це теж було предметом суперечок у Коринті, як ми могли побачити за розділом 4 і дізнаємося ще більше з Другого Послання до Коринтян. Я думаю, саме тому цей уривок відрізняється за своїм тоном, рясніє риторичними питаннями і навіть у певному значенні провокаційний.
Отже, як же Павло розумів апостольство? Що, на його думку, воно включало?
Передусім, засадниче значення Павло надавав тому, що сам бачив Ісуса, воскреслого Господа (в. 1). Коринтські християни залучилися, напевно, до всієї дивної різноманітності християнського досвіду, але вищезгаданого вони не мали. Як Павло пише в 15:5-8, воскреслий Господь явився лише невеликому числу людей, і він, Павло, був останнім за часом серед них. Апостолами були ті, хто бачив Ісуса, Який став знову живим після смерті, і хто тепер міг з перших рук сповістити світу Благу звістку про те, що єдиний істинний Бог зруйнував всемогутність смерті, а разом з цим позбавив владу і всі інші сили, що поневолюють людство. Таким чином, Павло був апостолом, і, навіть якщо весь інший світ міг цього не знати або не визнавати, коринтяни повинні були це робити, тому як християнами вони стали завдяки його свідоцтву, відчувши на досвіді дію Благої звістки, коли він проповідував у них.
Але Павло не поводився подібно до інших апостолів. Ці останні – серед них Кифа (Петро) та інші, включаючи і рідних братів Ісуса – встановили еталон того, як апостолові треба жити і здійснювати своє служіння. Згідно з їх розумінням, справа проповіді Благої звістки, що пов’язана з великими небезпеками і поневіряннями, повинна була отримувати матеріальну підтримку з боку новонавернених. Ті, хто став християнином, повинні були забезпечувати всім найнеобхіднішим апостолів – забезпечувати продовольством і задовольняти найнеобхідніші потреби їх сімей, щоб вони могли продовжувати свою місіонерську працю (в. 4-5). Павло ж і Варнава були ледь не єдиними, хто не користувався цими правами.
Павло, далі, підтверджує позицію інших апостолів наступними трьома прикладами із звичайного життя. Солдат, винар і селянин – усі вони справедливо вважають, що їх праця повинна їх годувати (в. 7). На підтримку цього він наводить встановлення з Мойсеєвого закону (Втор. 25:4), звертаючись одночасно і до іншої настанови з пізнішого юдейського тексту – Книги Премудрості Ісуса, сина Сирахового (в. 10, Сир. 6:19). Він прагне максимально ясно заявити (не для власної вигоди, а заради користі всіх християнських служителів), що справа проповіді Благої звістки вимагає як фінансової, так і інших форм підтримки з боку тих, на кого ця Звістка благотворно вплинула.
Ця вимога має особливу важливість для тих регіонів, де церковні служителі і проповідники отримують дуже скромну винагороду за свою працю. Це правда, що в деяких місцях до їх служіння ставляться з великою повагою, їх цінують і задовольняють усі їх життєві потреби (часто буває, що і таке становище породжує різні проблеми, проте це в будь-якому випадку є показником серйозного ставлення людей, що здійснюють підтримку); але є багато регіонів світу, включаючи і досить забезпечені країни, де нормально сприймається той факт, коли церковні служителі отримують мало грошей на той випадок, мабуть, якщо вони «роблять це не щиро, а з корисливих мотивів». Павло не вважав за потрібне поглиблюватися в проблему соціально-економічних відносин. Якби християни проявляли дієву вдячність, міг би він сказати, то, приміром, община з десяти людей цілком могла б матеріально підтримувати служителя, щоб він жив за середніми мірками в цілком стерпних умовах. Але чи багато набереться церков, де такий обов’язок сприймається серйозно?
Продовжуючи наводити аргументи для обґрунтування прав апостолів (природно, це має відношення і до тих, хто продовжив і продовжує їх труди в наступні часи), Павло підходить до вирішального аргументу. Його читачі і слухачі могли подумати, що він змінив предмет обговорення, і зауважити на це: «Чи не час тепер повернутися до колишньої теми про права?» Але цього і не потрібно робити. Треба просто пам’ятати, що це тільки наочний приклад; і приклад цей містить у собі факт, що, хоча Павло і має всі перераховані права і зовсім не забув про них, він не користується ними; і зараз він збирається пояснити – чому.