«…та все терпимо, аби перешкоди якої Христовій Євангелії ми не вчинили. Хіба ви не знаєте, що священнослужителі від святині годуються? Що ті, хто служить вівтареві, із вівтаря мають частку? Так і Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії. Але з того нічого не вжив я. А цього не писав я для того, щоб для мене так було. Бо мені краще вмерти, аніж щоб хто знівечив хвалу мою! Бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії! Тож коли це роблю добровільно, я маю нагороду; коли ж недобровільно, то виконую службу доручену. Яка ж нагорода мені? Та, що, благовістячи, я безкорисливо проповідував Христову Євангелію, не використовуючи особистих прав щодо благовістя.»
Одна досить відома пісня Джоні Мітчелла[1] розповідає про те, як один кларнетист стояв і грав на тротуарі у великому місті. Він не був звичайним вуличним музикантом, що грає звичайні і всім популярні мелодії, що вже приїлися, та очікує назбирати трохи грошей, яких вистачило б йому на пару днів нормального життя. Він був музикантом-віртуозом. Він стояв там, граючи на своєму інструменті заворожливі мелодії, які, здавалося, виходять у нього із самої глибини душі. І він не чекав від перехожих жодної грошової винагороди за своє виконання, але робив це просто так, безкоштовно.
Мітчелл протиставляє його своєму власному способу життя як професійного музиканта. Вона часто грала в різних знаменитих концертних залах, куди її урочисто привозили шикарним автомобілем і зустрічали з оваціями; вона отримувала за свої виступи силу-силенну грошей. Той факт, що кларнетист з пісні грав без якихось намірів заробити на цьому, був для неї свідоцтвом достовірності, якої так бракувало виконавиці в її власній творчій діяльності. Він грав «безкоштовно»; і в його музиці, як їй здається і як вона каже у своїй пісні, відбивається, утілюється і торжествує ще більша свобода, ніж він мав і міг собі уявити.
Павло проповідував Благу звістку «безкоштовно». Він дорожив цим привілеєм і відстоював його, як він казав у в. 15, неначе його життя залежало від нього. Він швидше погодився б померти, ніж прийняв винагороду за своє служіння.
Але чому, знову запитаємо ми? Невже він був таким упертим? Хіба не було б легше і йому самому, і кориснішим для його церков, так, врешті-решт, і продуктивнішим для усієї справи поширення Благої звістки, якби він дозволив собі приймати матеріальну підтримку? (Він не згадав у посланні про те, якою роботою він заробляв собі на прожиток, бо коринтяни про це добре знали. Він займався виробництвом наметів, і вони багато разів бачили його за цим заняттям.)
Однією з причин, чому він так робив, була необхідність дати християнам зразок того, як треба жити. У даному випадку він пропонував модель ситуації, коли ти маєш певні права, але з певних причин не користуєшся ними. Але окрім цього тут треба бачити ще дещо, можливо, більш значуще.
Передусім, як ми вже читали в посланні трохи раніше, Павло хотів провести чіткі межі, з одного боку, служителями церкви Ісуса Христа і, з іншого боку, тими мандруючими учителями мудрості, софістами і риторами, які тоді наповнили великі міста імперії. Такого роду учителя завжди викладали за гроші, і якщо люди виявляли цікавість до їх вчення, то вони пропонували їм заняття в більш інтимній обстановці лекційного залу, що, природно, припускало і вищу платню. Але це абсолютно суперечило цілям і засобам поширення Благої звістки про Ісуса. Вона призначалася для всіх, а не тільки для тих, хто мав можливість добре заплатити.
Це могло бути також пов’язане і з тим, що Павло вважав себе в неоплатному боргу перед самим Ісусом, оскільки в минулому був гонителем молодої церкви, як він нагадує про це своїм адресатам у 15:9. І оскільки Ісус, незважаючи на це, позбавив його від колишнього життя гонителя, він вирішив для себе самого, що безвідплатне служіння буде невід’ємною складовою його проповіді. Тому в Павла не було інших варіантів. Йому було необхідно усім своїм життям, завдяки тій любові, яка в ньому вирувала, відповісти на любов і заклик Христовий (див. Гал. 2:19-20). І навіть якщо одним прекрасним ранком він прокинувся і раптом відчув, що така крайня необхідність пропала, у нього все одно не було вибору. Він вже колись абсолютно вільно прийняв рішення провадити саме такий спосіб життя і не збирався цього змінювати.
Тому його особисте становище – як апостола, який став таким у результаті надзвичайного божественного втручання, що зробило з гонителя церкви її члена, – і повинно було реалізовуватися в такій винятковій формі – у відмові від винагороди за проповідь Благої звістки. Винагородою ж для нього було – не брати жодної винагороди! Цей парадокс тільки частково відбивав парадоксальність взагалі усього апостольства Павла в цілому, яке усе було надзвичайною подією.
Він у цьому фрагменті наводить ще одну ілюстрацію, щоб пояснити причини своєї відмови від винагороди, і тепер це не просто відсторонений приклад з повсякденного життя. Цього разу він говорить про найдорожче для нього. Ті, хто служить у Храмі, каже Павло у в. 13, живляться від жертв, що приносяться в Храмі. Не думаю, що він мав на увазі тут язичницькі храми Коринта. Коли Павло говорить про Храм в однині, це завжди схоже з тим, як він говорить в однині і про Бога. Я схиляюся до того, що тут йдеться про Єрусалимський Храм. А трохи вище Павло вже нагадував коринтянам, що церква як ціле, а разом і кожен християнин окремо є Храмом Божим (3:16; 6:19). І Дух Святий живе в них, подібно до того, як і юдеї вірили, що присутність живого Бога мешкає в Храмі. Це не просто паралель, як і у випадку із зіставленням служителів Храму і служителями Благої звістки. Павло вірить, що Блага звістка, що здійснюється завдяки силі Духа, творить з усіх християн разом і окремо новий Храм Божий. Таким чином, і служіння з поширення Звістки насправді є оновлене і досконаліше служіння в Храмі. Тоді виходить, що його позиція відносно прав, які мають проповідники Благої звістки, знаходить свою основу в тому ж самому приголомшливому розумінні церкви, яке він викладає в розділах 3 і 6.
Далі він посилається на заповідь Ісуса і сприймає її явно як засадничий принцип у розглянутому питанні. Мабуть, це речення схоже з тим, яке міститься в Євангелії від Матвія (10:10) і Євангелії від Луки (10:7): робітник або робітниця гідні харчування. Навіть якщо Павло особливо і не прагнув до того, щоб детально обговорювати питання, чому він не приймає матеріальної підтримки і не збирається цього робити і в майбутньому, він, проте, заклопотаний тим – на випадок, якщо хтось у коринтській общині хотів би почути від нього пояснення, – щоб обґрунтувати це за допомогою посилань на Біблію, на практику інших апостолів, на храмові встановлення, і, кінець кінцем, на слова самого Ісуса: ті, хто проповідує Благу звістку, повинні мати від неї і прожиток (в. 14). В історії церкви часто так бувало, що вона приймала в цьому питанні виключення за правило, а правило – за виключення.
[1] Відома канадська співачка, виконавиця і композитор. Особливо була знаменита в 60-і і 70-і роки минулого століття. Працювала в найрізноманітніших стилях: від фольк-року, співу під гітару до електронної поп-музики. – Прим. пер.