«Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресення мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу. А потому кінець, коли Він передасть царство Богові й Отцеві, коли Він зруйнує всякий уряд, і владу всяку та силу. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми! Як ворог останній смерть знищиться, бо під ноги Його Він усе впокорив. Коли ж каже, що впокорено все, то ясно, що все, окрім Того, Хто впокорив Йому все. А коли Йому все Він упокорить, тоді й Сам Син упокориться Тому, Хто все впокорив Йому, щоб Бог був у всьому все.»
«Там панує повний безлад. Я хочу, щоб ви пішли і навели лад».
Голова об’єднаної ради коледжів прагнув відновити колишні правила для підзвітного йому учбового закладу, щоб повернути в нього жорсткішу дисципліну, ніж була в ньому нині. Старі порядки в коледжах впродовж якогось часу майже зовсім були забуті, але от настав момент, коли все мало повернутися на старий лад. Незадовго до цього всім середнім учбовим закладам як експеримент була надана відносна автономія і вільне використання новаторських програм і проектів; але тепер кожен директор, викладач і співробітник зобов’язані були наслідувати приписи згори і повернутися до колишньої жорсткої системи стягнень і заохочень, щоб відновити колишній стан речей і в учбовому процесі, і в усьому іншому житті коледжу.
Воскресіння Ісуса стало моментом історії, в який єдиний істинний Бог послав людину, завдяки діяльності Якої весь космос має бути приведений до істинного порядку. Одна людина накоїла велику кількість дурниць, іншій Людині належало відновити первинний стан речей. Розповідь у Бут. 1-3 – це дуже таємнича історія, що постійно повторюється, про те, як прекрасний світ був згублений через бунт проти Бога Його власного творіння, що носить у собі божественний образ, – Павло тримає в думці упродовж усього розділу 15. Але ще більшу увагу він сконцентровує на тих діяннях, які зробив і ще зробить Христос. Фрагмент, до якого ми зараз звернулися, підводить нас до самої серцевини того, як Павло розумів Ісуса, Бога, світ та історію. Це, у свою чергу, безпосередньо пов’язане із самою суттю того, про що проповідував Ісус у період Свого нетривалого громадського служіння. Йдеться про настання Царства Божого.
У Павлові дні багато юдеїв напружено чекали Приходу Царства Божого, і ми, думаю, не помилимося, якщо припустимо, що він сам виріс серед цієї атмосфери очікування. Їх уявлення про це виглядало приблизно так: от-от має настати момент, коли Бог явно запанує над всім світом, славно відновить Ізраїль, давши йому можливість перемогти усі народи, які пригноблювали Божий народ вже такий тривалий час; і на завершення всього цього Бог воскресить усіх померлих праведників для того, щоб вони стали учасниками нового світу, що настав. Як саме (тобто подробиці) це мало статися, далеко не зовсім ясно; але те, що мало статися, якщо Бог дійсно був Богом, у цьому не могло бути жодних сумнівів. І якраз воскресіння Ісуса з Назарету і стало для Павла одкровенням того, що це нарешті сталося, хоча і не таким чином, як він собі це уявляв.
Замість очікуваного воскресіння усього народу Божого в завершальний момент історії здійснилося те, що одна людина воскресла під час історичного процесу, кінець якого ще тільки мав настати в майбутньому. Це було вражаючою і абсолютно несподіваною подією. Це означало, що настання Божого Царства було розділене на два етапи. Коли Павло говорить про те, як усе відбувається «у своєму порядку» у в. 23, він має на увазі дві речі: «порядок» подій і остаточний «порядок», або «устрій», приведення усього в досконалий порядок, який Бог прагне внести у світ.
Спочатку описується порядок, в якому події здійснюються. Ісус завдяки воскресінню стає Володарем всього світу, Який прийняв царські повноваження (у в. 25 міститься найбільш ясне пояснення того, чому Павло називає Ісуса «Христом»: Він цар помазаний Богом, Який вже перейняв на Себе управління як істинний Володар). Павло сприймає цей момент часу як період, коли Ісус вже царює. Проте максимальна мета його царювання – повергнути всіх існуючих ворогів Божих, які пригноблюють, намагаються спотворити і знищити Його дивне творіння, і особливо людей, створених Ним, – ще доки не доведена до кінця. Одного прекрасного дня це відбудеться: останній і головний ворог – смерть – буде знищений (в. 26) і Бог стане «у всьому все» (в. 28). У світі тоді восторжествує дійсно справедливий порядок речей.
Це підводить нас до міркування про «устрій», який буде врешті-решт наданий Богом цьому світу. У цей вирішальний останній момент Син (це перший раз, коли Павло додає до Ісуса таке найменування, але воно цілком відповідає усьому, що він постійно про Нього говорить і як про Нього мислить) «упокориться» Отцю. Павло ніколи не вживав слова «Трійця», але кілька разів вказує на те, про що пізніші богослови говоритимуть, застосовуючи це поняття. Ісус назавжди залишається Сином, що перебуває в дуже таємничих стосунках з Отцем, але при цьому знаходячись у Нього в підпорядкуванні. Отець розділяє Свою, властиву тільки Йому, славу з Ним (Фил. 2:9-11). Якщо Отець є той, з Кого лише походить усе, що існує, то Син є той, через Кого усе це виходить (1 Кор. 8:6). І так далі. Павло уявляє собі остаточно влаштований всесвіт, що набирає такого вигляду, який хоче йому надати сам Творець; і основною частиною цього всесвіту є положення в ньому Ісуса, що осягається як єдиний істинний Син в Отця.
До зображеного Павлом образу світу, відновленого у своєму найбільш істинному стані, він додає декілька невеликих штрихів зі Старого Заповіту. Він цитує два псалми, які найчастіше використовувалися в ранній церкві для опису месіанського правління Ісуса. Пс. 110, наведений у в. 25, говорить про царя, Якого Бог посадить праворуч від Себе і Він знаходитиметься там, поки не будуть повержені усі Його вороги. Це, заявляє Павло, якраз і сталося з Ісусом. Пс. 8, цитата з якого є присутньою у в. 27, тісно примикаючи до попереднього, каже про Бога, «під ноги Його Він усе впокорив». Але на відміну від Пс. 110, де говориться про Месію, у Пс. 8 йдеться просто про людину. Річ у тім, що знаходитися під владою Божою і мати владу над світом не є винятковою перевагою Месії: це задум Божий, який Він мав ще при створенні, відносно всіх людей, що носять із самого спочатку Його образ. І от як Павло пов’язує два уривки з псалмів разом: те, чого в даний момент досяг Месія, тобто Його нинішнє царювання, під час якого Він прагне привести світ у досконалий стан, є здійснення того, чого Бог чекав від усіх людей (див. в. 21). Історія, розказана в Книзі Буття, заповнюється тим, що сказано в Книзі Псалмів.
У самому центрі цієї історії поміщається уявлення, яке є основним як для юдейської, так і для християнської думки, духовності і віри. Смерть – це ворог.
Це особливо сильно відчувають ті, хто нещодавно втратив близьких, хоча деякі, визнаючи таку оцінку смерті правильною, часто намагаються стримати свою скорботу і скорботу близьких, показуючи усім своїм виглядом і висловлюваннями, що смерть не має скількись суттєвого значення, що, думаю, теж є блюзнірською нісенітницею. Стверджувати, що смерть є щось інше, ніж ворожа сила, – означає заперечувати добрість, красу і нескінченні можливості дивовижного Божого творіння. І основний сенс воскресіння полягає в тому, що завдяки ньому і в ньому самому знищується смерть. І це не просто такий древній спосіб сказати, що тепер смерть не є чимось жахливим. А також це не є приводом, щоб сказати, що тепер після смерті ми вирушаємо в якусь неземну область, умовно звану «небесами» (слід зауважити, що Павло жодного разу в розділі не згадує про це). Єдине, що Павло говорить відносно посмертного стану людей, так це те, що вони «Христові» (в. 23), як і у в. 18 він казав про людей, які «в Христі упокоїлись».
Ні, і ще раз ні: «воскресіння» не відкриває собою безпосереднього майбутнього відразу після смерті людини; наступною подією буде те, що Ісус прибуде як цар (це служить натяком і паралеллю того поняття «Царського прибуття», яким іменувалося урочисте повернення імператора в Рим після військової кампанії або ділової поїздки). У цей фінальний момент смерть буде повержена остаточно і абсолютно. І оскільки вона була причиною руйнування Божого творіння, воскресіння стане фактом його нового відновлення. От що – і ніяк не менше – є предметом християнської надії.