«Бо що зроблять ті, хто христяться ради мертвих? Коли мертві не воскресають зовсім, то нащо вони ради мертвих і христяться? Для чого й ми повсякчас наражаємось на небезпеки? Я щодень умираю. Так свідчу, браття, вашою хвалою, що маю її в Христі Ісусі, Господі нашім. Коли я зо звірами боровся в Ефесі, яка мені по-людському користь, коли мертві не воскресають? Будем їсти та пити, бо ми взавтра вмрем!… Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї! Протверезіться правдиво, та й не грішіть, бо деякі Бога не знають, говорю вам на сором!»
Ми знаходилися в знаменитому римському Колізеї і з цікавістю роздивлялися камери і тунелі в нижній частині будови.
«От тут тримали диких голодних звірів, – розповідає нам екскурсовод. – Для відкриття залізних ґрат використовувалися троси і лебідки. Після того, як ґрати піднімалися, звірі по проходах вискакували прямо на арену». Ми окинули поглядом стадіон і уявили собі безбережні натовпи народу, що заповнювали трибуни під час святкових захоплюючих видовищ, наповнених кров’ю і смертельними сутичками. Перед нашим уявним поглядом раптом з’явилися гладіатори, що приготувалися для бою, який скоро повинен розпочатися; подумки уявляли, як вони сидять напередодні увечері за останньою спільною трапезою, знаючи, що наступного дня багато хто, якщо не всі, з них буде убитий.
І я подумав про Павла, що згадав тут (в. 32) про битву з дикими звірами в Ефесі. Дивне місце, бо просто напевно Павло ніколи не був учасником гладіаторських боїв на арені амфітеатрів. Звідси має бути зрозуміло, що він каже образно. Щось таке сталося в Ефесі (тобто якраз там, де він написав це послання), що дозволило порівнювати цю подію з битвою із звірами.
Є такі з нас, хто думає, що це просто вказівка на дуже важкі душевні переживання, які він зазнавав, які він порівнював з дикими звірами, що вибігають через тунель на арену і накидаються на нього. Інші вважають, що тут говориться про битву з духовними, ворожими силами, з якими він бився за допомогою посту і молитви. Я ж схиляюся до того, щоб бачити тут вказівку на той сильний опір, який зустріла Блага звістка, не в останню чергу з боку тих, хто бачив у ній певну політичну загрозу (Ефес був великим центром імператорського культу, який нещодавно з’явився), економічну загрозу (якщо Павлу вдавалося переконати хоч частину людей у тому, що ідоли – це абсолютне непорозуміння, то багато хто з тих, хто робив їх і заробляв собі на життя продажем статуеток богів, міг бути дуже незадоволений Павлом), а також і релігійну загрозу (якщо Ісус був істинним Володарем світу, то всі інші боги і богині Ефеса, поклоніння яким було частиною культури жителів міста, втрачало всякий сенс). У розділі 19 Дій Апостолів описується заколот, або, як би зараз сказали, вуличні безлади, який був спровокований в Ефесі тими, хто зрозумів ці погрози з боку християнської проповіді. І судячи з Павлової оцінки, це було подібно до зустрічі на арені віч-на-віч з дикими розлюченими звірами, для захисту від яких у нього не було жодної іншої зброї, окрім Благої звістки.
Павло був майстром ведення найвитонченіших дискусій, що майстерно пристосовуються до будь-яких правил і умов її ведення, що і показує цей фрагмент послання. Основний момент, на якому він зосереджує увагу, якби він піддавався усьому цьому просто заради того, щоб померти, без надії на воскресіння, то був би подібний до тих гладіаторів, які веселяться ввечері напередодні великої вистави, знаючи, що завтра для них, швидше за все, настане кінець. При цьому Павло навіть і подумки не мав того розуміння, яке було досить популярне в деяких філософських школах, що після смерті на нас чекає прекрасне, славне безтілесне життя. Для нього, як, до речі, і для більшості звичайних язичників його часу, якщо не існувало воскресіння, тоді смерть була повним кінцем, за яким більше ніщо не відбулося.
Інші пояснення, присутні в цьому короткому фрагменті, зосереджують увагу на тому ж самому, але дещо під іншим ракурсом. Питання про значення виразу хрищення «ради мертвих» (в. 29) являло собою довгий час велику загадку. Під ним могло матися на увазі, що деякі християни померли без хрищення і в зв’язку з цим виникла практика (якщо насправді вона існувала, то недовго), щоб іншим християнам христитися за них на знак того, що померлі теж найреальнішим чином належать Христові. Чи справа йшла так, що «ті, хто христяться ради мертвих» робили це відносно своїх родичів і друзів, які померли? Ставши християнами, живлячи і виражаючи тим самим свою надію на зустріч з тими, кого вони любили і ким були улюблені, у момент воскресіння мертвих. Проте незалежно від того, яке пояснення нас більше переконує (і кожен дослідник Нового Заповіту вам скаже, що це дуже непростий вірш), загальна позиція зрозуміла. Практика якогось різновиду хрищення, що має місце і відома коринтянам, втрачає всякий сенс, якщо не визнавати дійсності майбутнього воскресіння мертвих.
Власні страждання Павла і небезпеки, з якими йому доводилося стикатися, складають наступний аргумент (в. 30-31), який переходить до пасажу про «диких звірів». І у зв’язку з останнім він наводить цитату з грецького поета Менандра: «Товариство лихе псує добрі звичаї». Те, що Павло всім цим хоче сказати – і в самому факті цитування язичницького поета є присутньою іронія, за допомогою чого він хоче ще більше посилити свою думку, – це, що коринтські християни, які повинні були б розповісти і явити істину про єдиного істинного Бога язичникам, що оточують їх, замість цього продовжують триматися язичницьких уявлень, прийнятих цим оточенням, спотворюючи і навіть заперечуючи основні положення, яких вони з радістю мали б дотримуватися. Така ж небезпека, яка існувала і в Павлові дні, існує і зараз: і зараз постійно залишається небезпека – піддатися впливу навколишньої культури і продукованих нею ідей у такій великій мірі, що їх проникнення в християнський світогляд може поставити в ньому все з ніг на голову. Важливою частиною того, про що говорить Блага звістка, є те, щоб люди за допомогою її пізнали істинного Бога (див. 8:1-6); але деякі християни часто забувають про те, хто такий цей Бог (в. 34). Вони потребують того, щоб нагадати їм гіркий Павлів докір, який є присутнім у 6:5: «Я на сором це вам говорю».
У цьому маленькому фрагменті не міститься жодного справжнього аргументу на користь того, що воскресіння є фактична істина; усе сказане тут спрямоване лише на те, щоб показати, що буде, «якщо визнати, що воскресіння не існує». Хтось у Коринті міг дійти (якщо припускати на підставі цих Павлових віршів) висновку, що, оскільки колективне воскресіння не відноситься до нинішньої дійсності, то з цього виходить: хрищення (особливо на користь мертвих) є марна трата часу; Павло абсолютно марно піддає себе стражданням і небезпекам; і замість цього можна просто їсти і пити та чекати своєї смертної години. Проте вказівки в певному контексті на такого роду речі виявляються дуже навіть придатними для формулювання крок за кроком християнського світогляду у в. 20-28 і детального обговорення питання про воскресіння тіла, яке пропонується далі (в. 35-49). Коли будь-якому проникливому християнинові доводиться вступати в контакт або навіть діалог з новими ідеями, що особливо ставлять під питання основні положення його віри, йому слід передусім запитати себе: а наскільки це співвідноситься з тим, що ми як християни робимо регулярно? Чи має це якесь відношення до того, що багато християн зазнають за свою віру? Чи не містять вони в собі якісь відмітні ознаки язичницького походження? І, що найбільш важливо, чи є в їх вмісті хоч би натяк на досвід і уявлення про Бога як творця і подавця життя?