«І це скажу, браття, що тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління не посяде. Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо, та всі перемінимось, раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть, а ми перемінимось!… Мусить бо тлінне оце зодягнутись в нетління, а смертне оце зодягтися в безсмертя. А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало ж смерти то гріх, а сила гріха то Закон. А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав. Отож, брати любі мої, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!»
Він стояв там, одягнений у мішкуваті джинси… і старий светр. «Ти не можеш піти туди в такому одязі, – сказав я, – це офіційний обід, і ми запрошені туди як почесні гості. Ми повинні явитися у відповідному одязі». «Жодних проблем», – відповів він і буквально в лічені хвилини абсолютно перетворився, як за помахом чарівної палички: на ньому був чорний костюм, витончена краватка і чорні відполіровані черевики. Зміна, здавалося, сталася майже миттєво.
Всякому зрозуміло, що соціальні умовності, які зокрема стосуються одягу, не мають особливо сильної схожості з тим, що ми називаємо Царством Божим. І дійсно, Павло вже якось давав досить безсторонню характеристику соціальним поділенням і відмінностям у коринтській общині в розділі 11. Але зараз мова трохи про інше. Увесь цей фрагмент – про те миттєве перетворення, яке стане зміною не лише зовнішнього вигляду, але і всієї нашої сутності, усього, що ми є.
Павло говорить тут про людей – і він припускає, що опиниться в їх числі, – які досягнуть, ще живучи в цьому тілі, того великого моменту, коли розкриються небеса і з’явиться Господь, мертві воскреснуть у своїх нових тілах і (як він каже в Рим. 8) усе творіння звільниться від рабства тління до свободи слави дітей Божих. Залишається лише ще одна невирішена проблема: що ж все-таки станеться з тими, хто ще буде живий?
У 1Сол. 4:17 Павло використовує словесний образ, запозичений у Дан. 7: ми будемо підняті на хмари, щоб зустрічати прийдешнього Господа, і таким чином ми зможемо супроводжувати Його подібно до царської свити при встановленні тут, на землі, Його Царства, при явленні нового Божого світу. Але у фрагменті, який нам належить тепер розібрати, а також у Фил. 3:20-21 він говорить про ту ж подію в поняттях того, що станеться з тілами тих людей, яких ці події застануть живими. Відповідь досить проста – вони преобразяться.
Їм буде необхідно це зробити, бо в тому стані, в якому вони зараз перебувають, вони не придатні для нового світу Божого. І це зовсім не те ж саме, начебто хтось виявився на офіційному обіді, одягненим у залатаний светр; точніше було б сказати, що таке тіло зроблене не з того матеріалу, який би підходив у даному випадку. У даний момент ми як би зроблені з матеріалу, схильного до зношування і руйнування; і ми просто вимушені бути преображенні і отримати інший склад – бути зробленими з матеріалу, що не руйнується і не зношується, щоб стати тими, над ким смерть більше не має жодної влади.
Люди часто серйозно не розуміють висловлювання Павла про те, що «тіло й кров посісти Божого Царства не можуть». Але хіба він сам не наполягає на тілесному характері воскресіння? Хіба усі ці його твердження, здивовано вигукують вони, не вказують на те, що нова форма існування носитиме «нетілесний», «духовний» характер у тому сенсі, якого Павло, як ми наполягали, не припускає у в. 44?
Ні, ні, і ще раз – ні. Коли Павло використовує поняття «тіло», воно в нього завжди означає, що той стан людини або людства, про яке йде мова, ненормальний. Це відноситься або до бунту людини проти Бога, або до тлінності, схильності людської природи до загибелі, або і до того і другого відразу. Що він має на увазі в цьому місці під «тілом і кров’ю», пояснюється відразу ж після цих слів. Ці «тіло й кров» приречені померти і перетворитися на порох, але Бог має наміри створити світ – і в особі Ісуса Він вже почав цей процес, – в якому смерті і розкладанню вже не буде місця. Це основне віроучительне положення цього фрагмента, яке красномовно підводить підсумок усьому розділу в цілому.
Центральний момент тут сформульований у рядку, що «не всі ми заснемо» – тобто не всі християни помруть до настання того великого дня, – «та всі перемінимось». Ми будемо преображенні. Це станеться вмить при здійсненні грандіозного акту нового творіння, дії якого поширяться по усьому всесвіту подібно до того, як поширюється в просторі на багато кілометрів звук великої сурми. Коли це станеться, древня історія, яка в Біблії переказується багатьма різними способами, нарешті прийде до свого повного здійснення: історія про творіння досягне своєї остаточної мети, історія про перемогу над численними ворогами (Єгиптом, Ассирією, Вавилоном, Сирією та іншими – а тепер також ще і над найголовнішими з них – гріхом і смертю); історія перемоги Бога, перемоги Творця над усіма силами хаосу і руйнування.
Павло тут цитує два біблійні уривки – з Іс. 25 і Ос. 13, – які вказують у потрібному йому напрямі. Але ця істина про перемогу, як і у випадку із смертю і воскресінням Ісуса, не підтверджується просто декількома спеціальними текстами. Вона пов’язана з усім біблійним оповіданням у цілому. Але ж смерть так і продовжує царювати у світі, і язичники цілком визнають це. Найбільше, про що заявляють юдеї, – це те, що Бог є Творець всього світу і колись у майбутньому Він зробить усе по-новому. Звістка ж християн полягає за своєю суттю в тому, що Він вже почав здійснювати нове творіння через Ісуса Христа, і в Ньому, і Він зробить те ж саме відносно усього народу Ісуса силою Свого Духа. І смерть разом з тлінням буде повністю усунена з цього нового порядку речей, буде поглинена Ним назавжди.
Павло трохи припиняється у викладі своїх прозрінь, щоб кинути короткий погляд на механізми дії смерті. Вона проявляє себе в усій своїй непривабливій суті через «жало» гріха, темної сили, яка тягне людину до бунту і відпадання від Бога, подавця життя. Гріх же множить багаторазово свої сили через Закон. Павло не пояснює того, що він у цьому місці має на увазі, і нам слід повернутися до Рим. 7:1-8:11, щоб розібратися в усіх подробицях тематики цього вірша. Але основна думка тут очевидна: через нашого Господа Ісуса, Месію, Бог вже дарував нам перемогу над тими силами, які діють на нас руйнівно. Він дасть нам її в майбутньому, і Він дає її нам тут і зараз.
Під «тут і зараз» мається на увазі момент часу, коли Павло пише своє послання.
Ви можете подумати, що після такого виключно теоретичного розділу, як цей, він міг би зробити висновок, який звучав би приблизно так: «Так що давайте радітимемо цій незвичайній надії, яку ми маємо!» Проте це не так. І так він робить не лише тому, що був вкрай практичним і реалістично мислячим богословом, хоча і це вірний погляд на його позицію. Він робить так, головним чином, бо істина, яку він роз’яснює, істина, що відноситься до воскресіння мертвих і преображення живих, – це не просто надія, що має збутися колись у майбутньому. Ця істина має безпосереднє значення для того, що ми є і що робимо. Якщо дійсно вірно, що Бог збирається преобразити нинішній світ і відновити всіх нас, включаючи і наші тіла, тоді те, що ми здійснюємо в наших тілах, і те, що робимо з нашим світом, має величезне значення. Занадто багато християн чомусь відділяють надію, пов’язану з тим, що Бог створить у майбутньому, від теперішньої своєї відповідальності, але саме таку позицію Павло рішуче і відкидає. Його повністю зосереджене на тілі вчення і очікування воскресіння повертають нас назад у наш світ і до нашого нинішнього життя, що включає і тілесну покору Господові і незвичайне, але і тверезе знання (як ми бачили в 6:14, 13:8-13 і в інших місцях). І якщо насправді існує взаємозв’язок і спадкоємність між тим, що ми є в цьому житті, і тим, ким ми станемо в майбутньому, тоді ми не маємо права зневажати теперішнє наше існування, це тіло і цей світ і ставитися до них як до того, що не має майже жодного значення.
Навпаки, це велика основа для підбадьорення усім християнським служителям, більшість з яких здійснюють свою працю невидимо для світу, не отримуючи ніякого публічного визнання і заохочень за свої подвиги, – щоб затверджуватися у вірності і постійності і продовжувати здійснювати Божі справи і постійно пам’ятати про те, що все, що вони роблять «у Господі» зараз, матиме свої наслідки і значення в майбутньому світі та перебуватиме завжди. Як Бог сприйме наші молитви, наш професіоналізм, нашу любов, нашу політичну діяльність, нашу музику, нашу чесність, нашу повсякденну роботу, наше пастирське піклування, наше учительство, і взагалі кожного з нас цілком – як Він скористається усім цим і як вишиє з цих багатоколірних ниток прекрасний гобелен Свого нового творіння, ми не можемо мати жодної гадки. Але те, що Він зробить це, є невід’ємною складовою істини про воскресіння і, можливо, найчудовішою з усіх інших істин.