«А як хто засмутив, не мене засмутив, а почасти щоб не пригнітити і всіх вас. Досить такому карання того, що від багатьох, через те навпаки, краще простити й потішити, щоб смуток великий його не пожер. Через те вас благаю: зміцніть до нього любов! Бо на це я й писав, щоб пізнати ваш досвід, чи в усім ви слухняні. А кому ви прощаєте що, тому й я; бо й я, як простив що кому, то кому я простив, зробив те через вас від Особи Христа, щоб нас сатана не перехитрував, відомі бо нам його задуми!»
«Отже, чим я можу вам допомогти?» – Лікар, посміхаючись, кинув свій погляд поверх окулярів на людину, що увійшла до кабінету. – «У мене проблеми з пам’яттю, – сказав пацієнт. – Я забуваю усе, що зі мною відбувається». – «Як давно у вас почалися ці проблеми?» – поставив питання доктор. На обличчі пацієнта відобразилося надзвичайне нерозуміння: «Які проблеми?» – запитав він здивовано.
Це один з незліченних анекдотів про проблему, яку ми починаємо виявляти в себе з віком. Але добра пам’ять і забудькуватість – не лише невід’ємна властивість молодості або старіння (і викликана, можливо, не лише збільшеннями об’ємів інформації, якою ми заповнюємо наші голови). Вони є властивістю і нашої волі. Коли ви по-справжньому хочете щось запам’ятати, то шляхом певного зусилля ви запам’ятовуєте це. Звичайно, для нас цей факт зовсім не новина. Дивним же є те, що цілком у наших силах, якщо постаратися, – забувати ті чи інші речі. Буває і таке, що чим більше про щось намагаєшся забути, тим частіше воно спадає на думку і не хоче забуватися. Без сумніву, часто відбувається і таке. Проте одним з центральних моментів християнської духовності є необхідність забувати якісь речі, більше того, намагатися забути це раз і назавжди.
До таких речей відносяться, поза сумнівом, погані вчинки, які скоюють інші люди і які, так або інакше, зачіпають і нас. Якщо ви постійно думатимете про такі речі, а тим більше переживатимете з їх приводу, вони неодмінно вчинять на вас згубну дію. Ви, фактично, тим самим відкриєте тим людям можливість впливати на вас і отруювати вам життя. Але якщо ви навчитеся відпускати і забувати подібні речі, то набудете свободи. Прощення – це вулиця з двостороннім рухом: звільняючи іншу людину від провини, ми звільняємо самих себе від шкоди, яку можуть нанести нам їх дії або навіть наміри.
Подібно до рекламного оголошення, словами у в. 10 Павло прагне продемонструвати, що саме так він і чинить. «Я, як простив», – починає він, і потім переносить свій погляд на те, щоб зрозуміти, кому, що і як він прощає. Йому здається, що він повинен це зробити, проте щиро не розуміє, оцінюючи свої стосунки з коринтянами, що і кому конкретно він має простити.
Хтось може вирішити, що в цьому місці задаються занадто високі і недосяжні моральні стандарти, проте краще, мені здається, вважати, що при читанні Павлових послань ми маємо справу з особою грандіозних масштабів. Крім того, ми можемо знайти і живий дивовижний зразок, який він собою являє общині Ісусових послідовників як тоді, так і тепер. У цьому фрагменті перед нами постає подвійне питання: як община мала відреагувати у відповідь на Павлову вимогу до них – застосувати певні серйозні заходи стосовно того, хто провинився? І як коринтські християни мали поставитися стосовно тих членів общини, хто був схильний до дисциплінарних стягнень за негідну поведінку?
Людина, піддана стягненням, можливо, була тим, про кого Павло веде мову в 1 Кор. 5:1-5, тобто християнин, що перебуває в сексуальному зв’язку зі своєю мачухою. Тоді Павло дав веління, щоб ця людина була виключена з християнської общини, метою чого було вигнати її в пітьму зовнішнього світу, позбавленого благодаті (дивний і страшний вирок; його сенс абсолютно чужий сучасному християнству, в якому моральні норми все частіше вбирають у себе терпиме ставлення до різного роду збочень, вони часом навіть вітаються). Ми не будемо, як вже вирішили раніше, багато гадати, які конкретно події могли статися між часом написання Першого і Другого Послань до Коринтян; мабуть, що церква із самого початку відмовилася піддавати ту людину відлученню від спілкування; не підкоряється вимогам Павла під час його короткого візиту в Коринт, що викликав розбрати; а потім остаточно відкинула Павлів припис у відповідь на його «скорботне послання», на яке він посилається. Тут нічого не можна сказати точно. Але що ми знаємо напевно, так це те, що коринтська церква піддала когось надзвичайно строгому дисциплінарному стягненню, що здалося Павлу таким надмірним, що він наполягає на швидкому даруванні тому, хто провинився, прощення і примирення з общиною.
Коринтяни повинні були засвоїти один дуже важливий принцип – життя в общині є життя в тісній єдності, так що те, що трапляється з одним її членом, незмінно впливає і на всіх інших. Якщо тужить хтось один, ця хвороба повинна стосуватися і всіх інших. Проте якщо один з її членів дозволяє собі без зупину вдаватися до гріха, то пляма ганьби також лягає на всю общину. Щоб вірно триматися двох цих принципів, від християнської общини вимагається оцінювати усе в контексті довгої історії, частиною якої вони є, і не замикатися тільки на теперішньому моменті: для цього, у першу чергу, не можна примирятися, а навпаки, треба викривати і намагатися урезонити тих, хто упирається у своєму гріху; а потім бути готовими прийняти всі неприємності і скорботу, яка може слідувати за такого роду діями. Занадто часто церква, особливо сучасна, – в особі найбільших конфесій західного християнства, надмірно заклопотана тим, щоб не засмутити або навіть не доставити занепокоєння окремим християнам, що породжує послаблення церковної дисципліни ніби в ім’я збереження усередині церковного миру. Іноді, втім, допускаються і протилежні крайнощі. Але Павло наполягає тут на необхідності бути послідовними і розсудливими в таких справах. А як приклад адекватної поведінки він пропонує самого себе.
Простити – і забути. Але це в тому випадку, якщо дисциплінарні стягнення дали результат. Якщо ж той, хто провинився, швидко повернувся до того, за що був покараний, до нього вимагається застосувати серйозніші санкції. Частина любові і розсудливості, які слід проявляти, завжди залежить від конкретної ситуації. Але ніколи не можна їх використовувати в тій чи іншій мірі тільки для того, щоб у церкві не було «жодних зайвих проблем», але скрізь панували, як мовиться, «мир та спокій». Тут перед нами повстає набагато серйозніше завдання, ніж могло б здатися на перший погляд. Воно стосується безперервного протистояння обвинувачеві, сатані. Нам добре відомі, каже Павло, його підступні плани, які він постійно намагається здійснити. Ми не повинні дозволити йому перехитрити нас.
За кожним питанням і проблемою, пов’язаними з християнським способом життя і дисципліною, стоять ширші завдання, до рішення яких ми покликані. Нам необхідно ясно розуміти, що живий Бог здійснює в нашій общині і, що більше важливо, що Він здійснює через нашу общину у світі. Якщо община прагне тільки до безтурботного проживання і здебільшого нехтує ясними і однозначними закликами Благої звістки і не живе згідно з нею, то дієвість свідоцтва і місії такої общини зведеться до нуля. І сатана торжествуватиме. Той же результат буде, якщо община направить усі свої сили на встановлення такої жорсткої дисципліни, що тому, хто тяжко згрішив, не залишиться жодної надії на прощення і повернення до повноцінного церковного життя. І такому стану справ сатана буде надзвичайний радий. Якимсь чином церкві необхідно намагатися уникати цих двох крайнощів, інакше вона прирече себе на нескінченний рух по замкнутому колу, наслідки чого можуть бути плачевними.
Врешті-решт – і це центральна тема цього послання – церква має постійно пам’ятати: що б у ній не трапилося, усе це має здійснюватися як результат пильної уваги до голосу самого Христа, до Його рішень (в. 10). Власне Павлове життя було наповнене такої уваги, як він сам кілька разів каже (див. особливо 4:6); і це життя – «через вас». Тут послання підходить до того моменту, коли вимагається, щоб коринтська церква або показала свою справжню вірність Павлу, або їх стосунки, при негативному результаті, мали б увійти до нової фази взаємних звинувачень і підозр. Питання вірності залишається одним з центральних питань пастирської роботи в усіх сферах церковного життя, і сьогодні ми в ній маємо потребу не менше, якщо не більше, ніж церква I століття.