«Знаємо бо, коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, дім нерукотворний та вічний. Тому то й зідхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашею, що з неба, коли б тільки й одягнені ми не знайшлися нагі! Бо ми, знаходячися в цьому наметі, зідхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягтися, але одягтися, щоб смертне пожерлось життям. А Той, Хто на це саме й створив нас, то Бог, що й дав нам завдаток Духа.»
Життя після смерті – це одна з найбільших загадок у світі, проте не варто надавати їй таємничості понад міру.
Я нещодавно перший раз у житті потрапив у прекрасну Сікстинську капелу у Ватикані, розташовану поряд із собором Святого Петра. Стіни капели розписані фресками великого Мікеланджело і присвячені темі Страшного суду. Я після цього відвідування довго і наполегливо роздумував над тим, яким чином уявлення, що отримали своє відображення в творіннях цього художника, стали традиційними вже в його час (XVI століття), і про те, як все-таки сильно твори художників, подібних до Мікеланджело, впливають, не дивлячись на те, що говориться в проповідях або пишеться в книгах, на уяву людей і формування в них уявлень про відхід після смерті одних людських душ на небеса, а інших – у пекло.
Ці уявлення сидять так глибоко в умах, що, коли ти намагаєшся показати їм невірність таких поглядів, тебе просто не розуміють. У співрозмовників створюється хибне враження, що ти говориш або про те, що життя після смерті взагалі немає, або що всі без виключення потрапляють на небеса, незалежно від того, як вони прожили життя в цьому світі.
Проте в цьому фрагменті послання – і це типово для більшості текстів Нового Заповіту – «небеса» – це не те місце, куди ми йдемо після смерті, але, швидше, місце, де Бог містить наші майбутні тіла. Павло використовує два образи для того, щоб роз’яснити нам цю ідею.
Перший образ – це уподібнення тіла «будинку» або «намету» (у тому світі безліч людей постійно жила в наметах, що підтримувало цілу індустрію, в якій був задіяний і Павло). Такий стан справ давав йому можливість цілком вільно користуватися цим порівнянням і говорити, що нинішнє тіло буде замінене на набагато більш краще і що воно, проте, не перестане бути тілом. Хоча образ будинку або намету і дозволяв йому мислити про втрату «особою» одного житла і заміні його іншим, але при цьому залишається незачепленою ідея тілесності для посмертного існування. Затверджується необхідність, щоб кожна людина мала це тілесне вмістище.
Перші два схожі образи Павло об’єднує, порівнюючи тіло з «одягом». Це дає йому можливість поглянути на справу з дещо іншого погляду: християнська максимальна надія пов’язана не з розвтіленням[1], а навпаки, з новим отриманням тіла. Ми не маємо, каже він, ані щонайменшого бажання виявитися «роздягненими», перетворитися на голі душі або чистих духів, не маючи на собі жодного «одягу». Насправді, сподівання, які він виражає у в. 4, швидше вказують на жадання надіти кращий і надійніший одяг поверх того, який ми носимо зараз: ми не хочемо роздягатися, навпаки, ми хочемо надіти на себе ще щось згори. І трансформація, як Павло собі її уявляє, також як і в 1Кор. 15, полягатиме в тому, що нинішнє «смертне» тіло, «приречене на загибель», хочемо ми цього чи ні, схильне до розпаду і тління, тоді як майбутнє тіло буде повне життя, життя, яке ніколи вже не закінчиться.
Тоді виникає питання відносно того, що він має на увазі, коли говорить про нове тіло у в. 1. Теперішнє тіло в його наявному стані, каже Павло в 1Кор. 15:47-49, є тіло «земне» у тому сенсі, що воно створене із земного матеріалу і належить нинішній землі, а врешті-решт до неї і повертається. Нове ж тіло, яке він у 1 Кор. 15:44 і 46 характеризує як «оживлене Духом», перебуває на небесах, у Божому світі, в області Його безпосереднього правління, і тіло це таке, що ніколи не буде вже відібране в людини. Коли він каже про нього як про «нерукотворне», він використовує звичайний єврейський спосіб вираження для опису того, що дане або створене безпосередньо самим Богом на відміну від того, що зроблене або здійснене чисто людськими зусиллями.
Крім того, тіло при воскресінні буде одночасно частково подібне до нинішнього тіла, і в той же час значно відрізнятися від нього. Уявити собі таке досить не просто; воскресіння Ісусове розумілося як Павлом, так і іншими першими християнами як модель або прототип для того, що станеться з тілами Його послідовників у майбутньому світі, але це мало що дає нам для розуміння цієї події, за виключенням хіба того, що це буде справжнісіньке тіло, що має нові якості. І Павло знову повертається до сказаного ним вже в 1:22: Святий Дух, Який є Божим даром Його власному народу тепер, є перша запорука або гарантія того нового життя, яке настане в майбутньому. Дух, як Павло каже в Рим. 8:9-11, був тим знаряддям, за допомогою Якого Бог воскресив Ісуса з мертвих; і тим же самим Він буде для нас.
Прагнення Павла показати, що наші нинішні тіла не будуть просто викинуті, але, швидше, самі будуть чимось заповнені, відкриває одну дуже чудову можливість. Чому майже всі люди, які живуть на землі, носять одяг, і не лише в країнах з холодним кліматом, але і там, де жара і де ходити без одягу для них могло бути навіть зручніше? Це викликане не лише «соромом» у сучасному значенні слова, хоча він і є присутнім тут. Звичайно ж, це ніяк не відноситься до «сорому», коли під ним розуміється «провина», хоча існують такі культури, які з повним правом можна було б назвати такими, що не соромляться, саме в останньому сенсі, голого тіла. Проте мова не про це: якщо вірити Павлу, то існує в глибині кожної людської істоти щось, що примушує її розуміти усю недосконалість нинішнього стану людства. Одяг же є певним передчуттям наших майбутніх воскреслих тіл. Причина, через яку ми так заклопотані своїм зовнішнім виглядом, полягає не лише в бажанні самоствердитися перед іншими і як можна яскравіше виглядати, хоча до цього часто усе і зводиться. Проте на глибиннішому рівні це відбувається, бо нам відомо, що зараз ми – похмура тінь того, що Бог задумав про нас і до чого Він нас закликає. Носіння одягу є знамення «чогось більшого», набагато повноціннішого життя, відблиск якого ми уловлюємо, але не в змозі схопити і стати його володарями в рамках нинішнього існування.
Приводом, що спонукав Павла про усе це сказати, послужило не просте прагнення зміцнити в коринтян надію на воскресіння (хоча, природно, він це теж не втрачав із виду, і цей фрагмент непогано заповнює усе сказане про воскресіння в 1Кор. 15). Але важливішим для нього було, щоб його адресати зрозуміли: його нинішнє служіння як апостола, незважаючи на смертельні небезпеки, що виникають час від часу, у той же час містить у собі, завдяки дії Духа, і тверду надію на воскресіння. Одного разу зрозумівши це, вони зможуть поглянути не лише на нього, але і на самих себе в абсолютно новому і несподіваному світлі.
Те ж саме, поза сумнівом, стосується і нас.
[1] Вживане автором слово disembodied буквально перекладається «позбавлений тілесної оболонки, тілесності» – Прим. пер.