Це правда, Бог завжди всіх прощає. Але цього недостатньо. Потрібно, щоб кожен особисто прийняв Його прощення.
В Євангелії від святого Луки є три чудові притчі про прощення: притча про загублену вівцю, про загублену драхму і про загубленого сина (Лука 15). У кожній з них говориться, що Бог завжди готовий прощати. Але якщо загублена вівця ховається, а з наближенням пастуха втікає; або якщо драхма закотилась у вузьку щілину, і жінка, знайшовши її, не може її дістати; а якщо «блудний син» так само залишився б біля свиней, задовольняючись їхнім кормом, а не повернувся б до батька і не сказав: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе», – що б тоді сталося?
Бог готовий прощати, але якщо хтось не повернеться до Нього і не хоче Його прощення, то що ж Він може вдіяти?
Сподіваймося все ж таки, що вівця, побачивши свого господаря, пожалкує і повернеться до нього. І що немає в світі недоступного місця. І що серце людини ніколи не забуде повністю про Отця, Який чекає її на тім кінці дороги…