«Браття, кажу я по-людському: навіть людського затвердженого заповіту ніхто не відкидає та до нього не додає. А обітниці дані були Авраамові й насінню його. Не говориться: і насінням, як про багатьох, але як про одного: і Насінню твоєму, яке є Христос. А я кажу це, що заповіту, від Бога затвердженого, Закон, що прийшов по чотириста тридцяти роках, не відкидає, щоб обітницю він зруйнував. Бо коли від Закону спадщина, то вже не з обітниці; Авраамові ж Бог дарував із обітниці. Що ж Закон? Він був даний з причини переступів, аж поки прийде Насіння, якому обітниця дана була; він учинений був Анголами рукою посередника. Але посередник не є для одного, Бог же один. Отож, чи ж Закон проти Божих обітниць? Зовсім ні! Якби бо був даний Закон, щоб він міг оживляти, то праведність справді була б від Закону! Та все зачинило Писання під гріх, щоб віруючим була дана обітниця з віри в Ісуса Христа.»
«Така була його воля». Часто ці слова можна чути як аргумент при розгляді питань заповіту після смерті когось з членів сім’ї. Сім’я організовує похорони, вирішує проблеми розподілення спадку або ж організовує турботу про дітей, що осиротіли. Родичі можуть сперечатися про те, чого саме хотів покійний. Священнослужителі знають, скільки складнощів виникає при організації похоронів, включаючи запрошення музикантів, підготовку виступів і багато що інше, чого «покійний бажав би». Набагато краще (і юристи постійно нагадують людям про це), щоб кожна людина заздалегідь вирішила ці питання і зафіксувала своє рішення на папері.
Павло стверджує, що Бог ясно виразив Свою волю, і жодні дискусії вже нічого змінити не можуть. Сенс його слів такий, що галатійські «агітатори» схожі на людей, які на похоронах намагаються хитрістю змінити заповіт заради своїх власних цілей (можливо через прагнення до посилення етнічного Ізраїлю, що виключає якесь братерство з необрізаними язичниками) під приводом, що ніби така була воля заповідача. Вони упирають на те, що Закон, який Бог через Мойсея дав Ізраїлю, по видимості, на їх боці. Павло заперечує, вказуючи, що первинний договір абсолютно ясний, і не може бути і мови, щоб змінити його, а в Закону були зовсім інші завдання.
Які ж були первинні Божі наміри? Вони – у тому, щоб Авраам набув єдиної вселенської сім’ї, визначувану не походженням і не національністю, але вірою. Павло проголосив це, спираючись на 12-й і 15-й (вірші 6-9) розділи Книги Буття. Потім він пояснив, що з цього слідує на практиці.
Проблема цього уривка, яка виникає при перекладах багатьма мовами, полягає в передачі слова «насіння». За сенсом «насіння Авраамове» означає тут «потомство», «сім’я». Тільки так зберігається значення Павлового аргументу. Бог дав обітницю «Авраамові й насінню його»; слово «насіння» стоїть в однині, оскільки мається на увазі Месія, Який, згідно з Павлом, є увесь Божий народ. Тому слово «насіння» в однині тут означає також єдину сім’ю, втілену в Месії, згідно з Божим задумом. Це воля Божа, виражена в Його Заповіті, і ніщо на небесах або на землі не поколиває її. Тому і Закон, що з’явився на сцені набагато пізніше, також не зможе зробити цього. Обітниця була раніше, і вона зберігається в силі.
Одного разу я читав у Монреалі лекцію на Послання до Галатів. Один з найздібніших моїх студентів, молодий священнослужитель з Кенії, несподівано запитав: «Але навіщо ж тоді Богові було треба давати Закон?» Я тоді відповів: «Якщо вас цікавить це питання, то вам слід уважно стежити за ходом думки апостола Павла; у вірші 19 він якраз говорить про це». Відповідь апостола Павла така: Закон був необхідною частиною історії спасіння. Бог втрутився в історію в період між даруванням обітниці і виконанням останнього. Багато читачів Павла дійшли висновку, що апостол вважає закон чимось поганим, що слід відкинути. Але це абсолютно неправильне розуміння. Щоб утямити це, ми повинні глибоко вникнути в Павлову думку, яку він у цьому уривку висловлює мимохідь.
Павло дуже ясно говорить про те, що весь людський рід грішний і знаходиться під засудженням Божим. Так же недвозначно апостол стверджує, що Бог призвав Авраама, щоб, кінець кінцем через його потомство зцілити людство і весь створений світ у цілому. Але Авраамове потомство було також і частиною людського роду, і означає, ті люди, які повинні були нести світу зцілення, теж були частиною загальної проблеми. Іноді буває так, що лікар сам заражається від інфікованого хворого.
І що тоді можна було зробити? Відповідь: лікаря слід помістити в карантин до тих пір, поки ліки, які він несе хворому, зможуть бути використані. Закон і зіграв роль такого тимчасового карантину. А після того, як ліки з’явилися, абсурдно залишатися в карантині. Павло пояснює, що Закон був даний через перехідний характер самої фізичної сім’ї Авраамової, народу Ізраїльського. Він каже, що Закон даний «з причини переступів»; злочин же – це не просто гріх, якась погана дія, але порушення Закону. Він даний на певний час, до тих пір, поки не прийде обіцяна Богом єдина сім’я в особі Месії.
Складність віршів 19 і 20 у тому, що, як каже Павло, Закон «учинений був Анголами» (Павло хоче сказати цим, що Закон дійсно даний від Бога, він святий і чудовий), але також і «рукою посередника». Посередник, як завжди вважають, – це Мойсей. Проте ж Мойсей не може бути посередником, через якого Бог творить «одне», тобто єдину сім’ю, давно бажану Ним. Оскільки Бог, – один, то Він бажає створити єдину сім’ю (Павло пояснює це в Посланні до Римлян 3:29-30), а не безліч сімей. Після того, як Закон помістив Ізраїль у карантин, могли б виникнути як мінімум дві сім’ї: Ізраїль і віруючі язичники. Саме така ситуація виникла в Антіохії, коли Петро і ще деякі відокремилися від християн з язичників. І якби принцип створення різних християнських громад для різних національностей переміг, то таких сімей могло б виникнути ще більше. Але не такий був задум Божий.
І знову ми виявляємося перед питанням, до якого нас ретельно підводив Павло. Взагалі, питання, що ставляться Павлом, ніколи не призначаються просто для того, щоб вирішити якусь проблему; він завжди намагається просунути наше розуміння ще на один крок вперед. Питання таке: «Чи суперечить Закон обіцянням Божим?»
У жодному разі ні. Навпаки, проблема не в Законі, а в змозі фізичної сім’ї Авраамової. Вона, як і весь інший людський рід, грішна і приречена на смерть. Якби встановлення Закону могли допомогти розв’язати цю проблему, то тоді договір вже був би виконаний. Але, як стверджує Павло в 21-му вірші 2-го розділу, це не так. Закон не допомагає. Він був просто вимушеним заходом, важливим і корисним самим по собі, але при цьому постійно нагадує про те, що увесь людський рід, не виключаючи потомства Авраамового, грішний. І він грав цю свою корисну роль до тих пір, поки Бог не виконав, нарешті, Своєї обітниці.
Коли ж Він це зробив, то зробив не унаслідок Закону, а унаслідок вірного представника Ізраїлю, Ісуса Христа. В Ісусі виконалася обітниця, причому не лише для однієї етнічної групи, але для усіх вірних, юдеїв і язичників. Павло каже тут майже те ж саме, що і в Посланні до Римлян 3:21-26. Це якраз те, що завжди хотів створити Бог: вселенську сім’ю, відмітним знаком якої буде віра. Сім’я створена в Христі; галати приєдналися до неї завдяки своїй вірі в Ісуса Христа – вони вже її повноправні члени, їм не треба додавати щось, щоб увійти до неї. І якщо вони повернуться назад, до Закону, то знову опиняться в тому тимчасовому карантині, який призначався для проміжного періоду.
Цей фрагмент може багато чому навчити нас про захист кожного, хто вірить у Євангеліє. Усі вірні – члени справжнього народу Божого, незалежно від національності. Це і є той урок, який церква повинна вивчити. Він допоможе зрозуміти, як потрібно читати Старий Заповіт з християнської точки зору. Старий Заповіт даний Богом і залишається частиною християнського Писання – не сумніватимемося в цьому, і не намагатимемося змусити Павла сказати щось інше, ніж він сказав насправді. Але оскільки тепер йде вже християнська історія договору Бога зі Своїм народом, що почалася з Авраама, приписи, які повинні були тримати Ізраїль у тимчасовому карантині, нам слід відсунути убік. Не тому, що вони були в чомусь погані, несправедливі або дані не Богом; але якраз тому, що вони були хорошими, необхідними, ефективними – і, нарешті, виконали своє завдання, вичерпавши себе.