«Павло й Силуан та Тимофій до Церкви Солунської в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі: благодать вам і мир! Ми дякуємо Богові завжди за всіх вас, згадуючи вас у наших молитвах. Ми згадуємо безперестанку про ваше діло віри, і про працю любови, і про терпіння надії на Господа нашого Ісуса Христа, перед Богом і Отцем нашим, знаючи, Богом улюблені браття, про ваше обрання. Бо наша Євангелія не була для вас тільки у слові, а й у силі, і в Дусі Святім, і з великим упевненням, як знаєте ви, які ми були поміж вами для вас.»
Одного разу я довго не міг прийняти рішення при розгляді питання про зарахування в коледж однієї абітурієнтки. Отриманий нею за підсумками іспитів бал був нижчий за прохідний, хоча вона здавалася досить розумною і працелюбною дівчиною. Я порадився з колегами, а потім провів з нею додаткову співбесіду. Вона справила враження енергійної, і навіть не просто зацікавленої в предметі, але повною ентузіазму, здатною осмислювати чужі ідеї і висувати власні. Під впливом цього враження я прийняв рішення. Вона була зарахована до коледжу, і через три роки правильність мого рішення підтвердилася: вона закінчила коледж з найвищими оцінками.
На початку свого послання до солунських християн Павло згадує свої перші враження від зустрічі з ними. Місто Солунь (сучасні Салоніки) було процвітаючим морським портом на північному сході Греції, приблизно в 320 кілометрах на північ від Атен. Павло прийшов туди після свого проповідницького служіння у Филипах, що знаходяться східніше, де його побили і ув’язнили, але звільнили, ледве дізнавшись, що він – римський громадянин. Ця історія описана в 16-му і 17-му розділах Дій Апостолів.
Хоча зазвичай Павло починав свою проповідь в юдейській синагозі або іншому місці для молитви, більшість людей, що повірили в його звістку, очевидно, не були євреями. Для них прийняття Євангелія означало подолання подвійного бар’єру. По-перше, воно здавалося безумним повідомленням про людину, яка померла і ожила. А по-друге, це було не просто вигадкою, а єврейською вигадкою. Павло, переходячи від одного місця до іншого, повинен був знати, що більшість людей, які слухали його, сприймали його як божевільного.
Проте деякі із солунян (подібно до жителів багатьох інших міст) виявили, що щось трапилося з ними після того, як вони почули проповідь апостола. Дивна сила захопила їх; за Павловими словами, цією силою був Святий Дух. Несподівано вони зрозуміли те, про що він говорив, і цей зміст його проповіді опанував їх серця і розуми. Павла і його супутників, що проповідували Євангеліє в Солуні, мало радувати те, що їх звістка прийнята і почала свою роботу преображення сердець і життів. Спогади про це збереглися в Павла, Силуана і Тимофія і після того, як вони залишили Солунь і рушили на південь: у Верію, Атени і Коринт. (Павло не уточнює в посланні, звідки він пише, але цілком імовірно, що з Коринта, де він пробув два роки.)
Коли Павло озирався назад, то дякував Богові за солунян і за те, що Бог створив у них у результаті євангельської проповіді. У нього збереглися яскраві спогади про перші зустрічі, їх відгук на його проповідь і їх живу віру – усе це ясно свідчило, що їх обрав Бог (в. 4). Вони не випадково набули віри. Бог хотів, щоб вони стали Його, Бога, плацдармом у північній Греції, променем світла для світу, що оточує їх. Хоча Павла і хвилювало те, як розвивається їх віра і складається життя, його упевненість у тому, що сам Бог полонив їх Своїм Євангелієм, була тверда, як скеля.
Тому Павло і віддає дяку Богові на початку свого послання. Як і в більшості своїх листів, апостол починає з того, що повідомляє читачам про свою молитву за них – характерний пастирський прийом. Він писав спільно зі своїми помічниками: Силуаном (у Діях Апостолів згаданим під ім’ям Сила, див. зокрема, Дії 15:27) і юним Тимофієм. Павло упевнений, що може звертатися до солунських християн як до общини «в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі». Слово «община» часто сьогодні перекладають як «церква», але це було поширене слово для позначення будь-яких зборів або товариства. Відрізнялася ця община від усіх інших не лише тим, що збиралася у визначеному місці, але також і тим, що її члени поклонялися певному богові – насправді ж єдиному істинному Богові, відомому юдеям і християнам під ім’ям Отця. Як відомо з Євангелія, Отець послав Ісуса, щоб той став Месією і Господом всього світу. Як завжди, вступні слова Павла містять у собі короткий зміст того, про що він детально говоритиме в посланні.
Його вступні слова дяки і молитви мають відношення до того, що Павло роз’яснюватиме далі, аж до кінця 3-го розділу. І для такого розвитку теми є вагомі причини. Церква в Солуні була дуже молодою; ймовірно, утвореною лише за декілька місяців до написання цього послання. Проте солунські християни вже встигли зіткнутися з великими труднощами – піддалися переслідуванням, і деякі вже померли (сталося це від переслідувань або ж з інших причин, Павло не уточнює). Щоб солуняни зміцнилися в Благій звістці, Павло нагадує їм про те, що сталося, коли він прибув в їх місто і проповідував там; про той приклад, який він зі своїми супутниками подав солунянам; про останній візит до них Тимофія і сприятливий відгук, привезеним цим Павловим помічником. Усе це має відношення до постійних молитов Павла про них (в. 2).
Зокрема, згадує Павло, навіть за короткий час, проведений апостолом із солунянами з моменту проповіді, вони продемонстрували ті три речі, які, згідно з Павлом, є знаками істинного життя: це віра, надія і любов. Про ці три речі Павло говорить і в інших посланнях, особливо ж у Першому посланні до Коринтян (1Кор. 13:13). Взагалі, роздуми про ці підстави християнського життя – невід’ємна частина думки і вчення апостола Павла.
Для досягнення кожної з цих трьох характеристик потрібні зусилля. Віру ви отримуєте, щоб потім працювати над нею. Ця робота не схожа на «учинки Закону», які виконують, щоб заслужити благовоління Боже. Робота християнина є справою любові, що здійснюється з вдячності за милість. Працювати так – означає пропускати Євангеліє через себе і приводити свої думки і волю у відповідність з ним. Любов, як показує Павло нижче в цьому посланні (4:9-12), – це дуже практична річ, вона теж вимагає зусиль, хоча зазвичай ми думаємо так само тільки про важку фізичну роботу. Надія потребує терпіння, а це також непросто.
У солунян були всі ці три чесноти. Чи можна те ж саме сказати про вашу церкву?