«І ви стали наслідувачі нам і Господеві, слово прийнявши в великому утискові з радістю Духа Святого, так що ви стали взірцем для всіх віруючих у Македонії та в Ахаї. Бо пронеслося Слово Господнє від вас не тільки в Македонії та в Ахаї, а й до кожного міста прийшла ваша віра в Бога, так що вам непотрібно казати чогось. Вони бо звіщають про нас, який був прихід наш до вас, і як ви навернулись до Бога від ідолів, щоб служити живому й правдивому Богові, і з неба очікувати Сина Його, що Його воскресив Він із мертвих, Ісуса, що визволює нас від майбутнього гніву.»
Коли мій син одного разу повернувся додому з кіно, я запитав у нього: «Ну як, тобі сподобалося?»
Коли я запитував, то вже знав відповідь. Кіно було непогане, але не видатне. Якби воно дійсно сподобалося моєму синові, то мені і запитувати було б не потрібно, він сам поспішив би розповісти мені про це.
Іноді з людиною трапляються настільки чудові речі, що їй просто необхідно повідати про це комусь. Можливо, ви почули музичну п’єсу, або прочитали книгу, або бачили щось настільки вражаюче, що не можете стримати свої емоції. Коли ви зустрічаєте когось у такі хвилини, то поспішаєте поділитися: «Я зараз розповім тобі про фільм, який дивився…», чи щось у цьому роді. Тоді всякому ясно, що ця річ дійсно вас схвилювала.
Те, що сталося з Павлом і його супутниками після їх відвідування Солуні, справило таке ж сильне враження, і не лише на людей, що повірили в Євангеліє, але і на всіх інших, по всій Греції і прилеглих країнах. Ніхто не запитував: «Ви чули про якихось дивних євреїв, які проповідують про якогось Ісуса?», бо всі, хто почув про це, у свою чергу самі розповідали іншим, не чекаючи розпитувань. Тому Павло і говорить про те, що Звістка вже поширилася по північній і південній Греції (Македонія знаходиться на півночі, а Ахая на півдні), а також і навколо неї – імовірно, Павло має на увазі Азію і Віфінію (Віфінія знаходиться на території сучасної Туреччини) на сході, а також Ілірію, Мезію і маленькі балканські країни на північ.
Люди обговорювали не стільки саму нову церкву, скільки причини її виникнення. У цьому і наступних уривках Павло дякує за прийом, організований йому і його супутникам, а ще більше – за поширення принесеної солунянам звістки. Дивним був той миттєвий ефект, який чинила християнська проповідь. У центрі благовістя стояв заклик, який Павло особливо підкреслює в цьому посланні, – поклонятися єдиному Богові, а не ідолам.
У тому світі ця вимога була нечуваною. Так само в наші дні прозвучав би заклик до жителів міст відмовитися від автомобілів, комп’ютерів і телефонів. Язичницькі божества грецького і римського світів були тоді всюди. Якщо ви хотіли посадити дерево, то слід було помолитися відповідному богові. Якщо ви вирушали в поїздку в торгових справах, то необхідно було заглянути ненадовго у відповідний храм. Якщо ваш син одружився або дочка виходила заміж, то тут вже була потрібна серйозна і дорога процедура служіння відповідальному за шлюбні справи богові. За кожним поворотом дороги ховалися різні боги: непередбачувані у своїх вчинках, можливо, недоброзичливі, які ще іноді воюють один з одним. У примиренні цих богів ніколи не можна було перестаратися, ніколи не можна було отримати повну упевненість у тому, що боги на вашому боці.
Особливо потрібно згадати одне недавнє і дуже важливе поповнення серед римсько-грецьких божеств. Після того, як Октавіан Август розбив своїх суперників, ставши римським імператором і володарем неосяжних територій, що підкорялися владі Риму, цей римський володар оголосив, що його названий батько, Юлій Цезар, став богом. Коли сам Август помер у 14-му році, його наступник Тиберій зробив те ж саме для Августа, оголосивши і його богом. Таким чином, і Август, і Тиберій у дні їх життя іменувалися «синами божими». Минуло трохи часу, і люди східного Середземномор’я, що звикли до поклоніння царям, уловили, що до чого, і почали обожнювати імператорів ще за їх життя. Це було і безпечно, і логічно. У кожному, хто правив переважно відомим тоді світом і піклувався про загальний добробут і процвітання, мало бути щось божественне (так, принаймні, вважалося). Саме місто Рим було обожнене: святилища на честь «Риму і імператора» виникали скрізь, де місцеві правителі бажали продемонструвати свою лояльність владі. Міста наввипередки зводили храми на честь нових божеств.
І от у цьому світі три безвісні євреї прийшли розповісти язичникам, що є тільки один Бог (про це, правда, говорили інші євреї), і в цього Бога є істинний Син, Якого Він воскресив з мертвих (а от про це досі ніхто нічого не розповідав). Солунські жителі із самого початку знали, на який ризик вони йдуть, відмовляючись від поклоніння ідолам заради істинного Бога; вони виявили у своєму новому житті одночасну присутність радості і скорботи (в. 6). Слово «навернення», яке Павло використовує у вузькому сенсі (в. 9), означає саме поворот, який здійснює людина, що повністю змінює напрям свого шляху. У цьому і полягає сенс навернення.
Коли солуняни відкрили для себе істинного Бога і Його Сина, Який ожив після смерті, то це наповнило їх тією самою християнською надією, про яку Павло детальніше говоритиме далі. Вони чекали пришестя Ісуса з небес. Час другого пришестя мав стати, як чекали, часом страждань і гніву, люті – несподіваній і дивній для люблячого і святого Бога реакції на усе, що спотворює і псує світ. Іноді люди запитують, як може люблячий Бог бути таким гнівним; але, озираючись на минуле двадцяте століття, таке жорстоке і нелюдяне, важко уявити собі іншу реакцію доброго і люблячого Бога на все це зло, окрім праведного гніву. Проте ж, хоча час суду не змусить себе чекати, сам Ісус поспішить позбавити Свій народ від Божого гніву. Ця звістка була осереддям християнської надії першого століття і залишається тим же в наш час.
Солунські християни на момент написання послання були людьми, які не так вже давно увірували; важко називати точні терміни, але навряд чи їх християнський досвід перевищував рік або біля того. Але, проте, про ці нечувані події вже знали жителі місць, віддалених на сотні кілометрів від Солуні. Звичайнісінькі люди з цього міста зробили щось особливе, відгукнувшись на таку несподівану Звістку. Єдиним поясненням такого факту може служити робота живого Бога, діючого через звістку про Ісуса. Єдина гідна відповідь на це благовістя – вдячність і святкування. Перший розділ послання Апостола Павла – це слова вдячності Богові за солунян і підбадьорення для них самих.