Окрім Ісусової епохи, історія наповнена особами, первинною мовою любови яких був винятковий час і які виявляли свою любов до Бога, присвячуючи, як инші думали, надмірно часу молитві, читанню Святого Письма, роздумам і неподільній увазі до Бога. Джордж Мюллер був одним із таких людей. Мюллер народився в Німеччині 1805 року, а у віці двадцяти років цілковито присвятив себе служінню Богові. Він навчався на факультеті богослов’я в університеті Галле і мав продовжувати опановувати шість мов: латинську, грецьку, єврейську, німецьку, французьку й англійську.
З початку свого служіння Мюллер відмовився від платні, а також не захотів клопотати про сприяння душпастирству, яке він розпочав. Він вважав, що віра в Бога й уповання на молитву задовольнить усі його потреби. Обов’язками його служіння було безкоштовно роздавати Святе Письмо та иншу християнську літературу, навчати в християнських денних школах для бідних і сиріт, в яких 1875 року проживало, харчувалося і навчалося понад дві тисячі дітей. Ці притулки мали подвійну мету. За його словами: “Звісно, я прагну від щирого серця бути знаряддям Божим, щоб допомогти бідним дітям, що позбавлені обох батьків, із поміччю Божою дарувати їм добро. Я також особливо прагнув бути знаряддям Божим, щоб виховати дорогих сиріт у страсі Божому; та все ж таки першою і найважливішою метою роботи було і залишається, щоб Господь звеличувався тим фактом, що сироти під моєю опікою отримують усе, що потребують, лише молитвою і вірою, жоден з нас – ні я, ні мої колеги – не просили сторонньої допомоги. І це свідчення, що Бог все ще вірний і вислуховує молитву”.
До того, як Мюллер заснував сиротинці, його життя було наповнене тривалим проведенням часу лише з Богом. Ось уривки з його щоденника.
18 липня 1832 року: “Увесь сьогоднішній ранок я провів у ризниці, щоб здобути спокій. Останнім часом це був єдиний спосіб через численні справи здобути час для молитви, читання слова і розмірковування”.
19 липня 1832 рік: “З пів десятої до першої я провів у ризниці. У мене відбувалася справжня розмова з Господом. Нехай буде благословенним Господь, що подав мені думку використати ризницю для усамітнення!”
25 червня 1834 рік: “Ці останні три дні я дуже мало спілкувався з Господом, тому духовний стан ослабився, навіть декілька разів роздратувався”.
26 червня 1834 рік: “Благодаттю Божою я зміг прокинутись уранці і близько двох годин провів у молитві перед сніданком. Цього ранку я почуваюся значно краще”.
29 вересня 1835 рік: “Останнього вечора, коли я усамітнився від сім’ї, мені хотілося відразу лягти спати, бо молився недавно перед цим; тілесна слабкість і нічний холод були спокусою не молитися більше. Однак Господь допоміг мені стати навколішки, проте молитися я почав не швидше, ніж він освітлив мою душу і дав дух молитви, яким я не втішався вже багато тижнів. Вже вкотре Він милосердно повернувся до мого серця. Я радів цій близькості з Богом і палкості молитви більш ніж годину, за якою моя душа тужила вже декілька тижнів… Спати я пішов особливо щасливим і прокинувся в спокої, швидше, ніж завжди, і знову більше ніж годину провів у спілкуванні з Господом перед сніданком. Нехай він милостиво продовжить цей стан серця цій недостойній дитині”[1].
Основою життя Джорджа Мюллера було проведення виняткового часу з Богом. Це відбувалося під час того, як він глибоко відчував присутність і мир Божий. Без виняткового часу він відчував прірву між ним і Господом. (Він застерігав своїх віруючих товаришів, що “часто діла Господні можуть стати спокусою, тримаючи нас осторонь сопричастя з Ним, яке так суттєво необхідне нашим душам”.)[2] Хворіючи впродовж трьох місяців і не маючи змоги служити 14 січня 1838 року, він написав: “Сьогодні я молився декілька годин – читав навколішки і молився дві години псалом 63. Бог благословив сьогодні мою душу. Тепер моя душа перебуває в стані, яким я втішаюся у волі Божій, адже це стосується мого здоров’я”. Звісно, що винятковий час Мюллера для Бога не був ритуалом, а глибоким і особистим пережиттям. Це впливало на все його життя і було центром його стосунків любови з Богом.[3]
7 травня 1841 року він написав: “Тепер я зрозумів найважливішу річ у житті, яку я мав зробити – присвятити себе читанню слова Божого і роздумам над цим; таким чином моє серце буде втішене, підбадьорене, застережене, осуджене, навчене, і таким чином через слово Боже під час роздумів серце може піднятися до короткочасного сопричастя з Господом”.[4] Це було те “короткочасне сопричастя з Господом”, яке давало змогу Мюллеру служити.
Оглядаючись на життя Мюллера понад сто років тому, чимало людей схильні прославляти його за працю для сиріт і заснування шкіл для бідних в Англії. Сучасні християни просто захоплюються його справою, здійсненою без збору коштів, що так характерно для доброчинних зусиль сьогодення. Проте для Мюллера все це було результатом пережиття виняткового часу з Богом. Сопричастя з Богом було значно важливішим, ніж піклування про бідних. “У це я найсильніше вірю, – написав одного разу він, – нехай не сподіваються отримати кращий результат від праці в словах і доктрині, якщо недостатньо часу виділено для молитви і розмірковувань”.[5]
Хоча його життя було сповнене служіння й підтримки заради добра инших, первинною мовою любови Мюллера був винятковий час. Він вільно розмовляв цією мовою, адже збудував свої стосунки любови з Богом.
[1] Джордж Мюллер, Автобіографія Джорджа Мюллера, життя довіри (Гранд Рапідс: Бейкер, 1981), 115.
[2] Там само, 82
[3] Там само, 138-139
[4] Там само, 206-207
[5] Там само, 62