Багатьом із сучасників Мюллера і наступних поколінь, які читали про його життя і служіння, видається незбагненним такий тривалий час сопричастя з Богом. Дехто стверджував, що він був “надзвичайним святим”, який прийшов, щоби прославляти Господа. Инші ж шукали пояснення життя Мюллера, наголошуючи на культурній епосі, в яку він жив. Сто сімдесят п’ять років тому було значно простіше, ніж тепер. Життя йшло повільніше, люди мали більше часу на розмірковування та молитву.
Якщо ж це правда, то Мюллер був дуже зайнятою людиною свого покоління. Уявити лишень, скільки часу присвячував численним притулкам у різних місцях і багатьом школам для бідних дітей міста. Безсумнівно, часові вимоги до Мюллера були б такими ж, як у сучасного адміністратора. Кращим поясненням, видається, є те, що Мюллер найсильніше відчував Божу любов, коли виділяв винятковий час Богові. Саме тут Мюллер не лише гартував свої погляди, але й черпав енергію. Під час молитовного розмірковування, коли він уважно прислухався до голосу Божого через Євангеліє, отримував енергію, щоб виконувати служіння, до якого був покликаний.
Коли первинною мовою любови людини є винятковий час, неперервний час сопричастя з Богом не важкий, але радісний, не обтяжливий, але такий, що тягар підносить. Мюллер про це сказав: “Найбільша і першочергова справа, про яку я повинен дбати щодня – це підтримувати свою душу радісною в Господі. Насамперед слід турбуватися не про те, скільки можу служити Господу, як можу прославляти Господа, але як можу ощасливити свою душу і як можу плекати свій внутрішній світ”.[1]
РОЗМОВЛЯЮЧИ ЇХ РІДНОЮ МОВОЮ
Винятковий час для Мюллера і тисяч подібних до нього є рідною мовою. Це найприродніший спосіб виявляти любов до Бога і один до одного. Нещодавно жінка сказала мені: “Найближче я перебуваю до Бога, коли щоденно в тиші проводжу час із Ним. Це найважливіша частина мого дня. Коли пропускаю цей час, увесь день видається порожнім і я не відчуваю близькости Бога. У ці особисті хвилини з Ним я відчуваю Його любов. Знаю, що Він любить мене, навіть коли опускаю час тиші, та тоді не відчуваю Його любови”. Це трапляється не з кожним, однак правдиве для тих, у кого винятковий час є первинною мовою любови.
Відстань не перешкоджає розглядати приклади безлічі инших людей, первинною мовою любови яких був винятковий час. Четверо, яких пригадую – Дейвід Брайнард, І. М. Баунд, Чарльз Фінней і Преїнґ Гайд.
Тим, хто шукає виняткового часу з Богом, слід знати, що Він завжди готовий, чекає зустрічі з ними. Винятковий час – одна з величних мов любови Бога.
[1] Там само, 206