«І посходилися до Ісуса апостоли, і розповіли Йому все, як багато зробили вони, і як багато навчили. І сказав Він до них: Ідіть осібно самі до безлюдного місця, та трохи спочиньте. Бо багато народу приходило та відбувало, аж навіть не мали коли й поживитись. І відпливли вони човном окремо до місця безлюдного. І побачили їх, коли плинули, і багато-хто їх розпізнали. І пішки побігли туди з усіх міст, та й їх випередили. І, як вийшов Ісус, Він побачив багато народу, і змилувався над ними, бо були, немов вівці, що не мають пастуха. І зачав їх багато навчати. І, як минуло вже часу доволі, підійшли Його учні до Нього та й кажуть: Це місце безлюдне, а година вже пізня. Відпусти їх, нехай підуть в осади та села близькі, і куплять собі чого їсти. А Він відповів і сказав їм: Дайте їсти їм ви. Вони ж відказали Йому: Чи ми маємо піти та хліба купити на двісті динаріїв, і дати їм їсти? А Він їх запитав: Скільки маєте хліба? Ідіть, побачте! І розізнавши, сказали: П’ять хлібів та дві рибі. І звелів їм усіх на зеленій траві посадити один біля одного. І розсілись рядами вони, по сто та по п’ятдесят. І Він узяв п’ять хлібів та дві рибі, споглянув на небо, поблагословив, і поламав ті хліби, і дав учням, щоб клали перед ними, і дві рибі на всіх поділив. І всі їли й наїлися! А з кусків позосталих та з риб назбирали дванадцять повних кошів. А тих, хто хліб споживав, було тисяч із п’ять чоловіка!»
От так відпустка. Тільки ми уявили, ніби Ісус окрім іншого передбачив і сучасні вимоги медицини, вирішив оправитися від стресу, викликаного важкою роботою і поганими новинами, як усе пішло не так: поки Він переправлявся на човні, Ісус міг недовгий час побути наодинці зі Своїми учнями. А коли вони дісталися до берега, їх вже очікував натовп.
Легко здогадатися, як реагували на це учні. Але навіть учні не здогадалися б, що скаже і як вчинить Ісус. Потім вже вони зрозуміли, що головним почуттям, коли Він побачив стількох людей, які зібралися в очікуванні чогось, – чого, вони самі не знали – було якнайглибше співчуття. Він «змилувався», зглянувся над натовпом. Вже у світлі того розуміння Ісуса і Його почуттів, яке прийшло після Пасхи, Марко пояснює: Він змилувався, бо народ не мав вождя, не мав царя. «Немов вівці, що не мають пастуха» – звичайний біблійний образ. У такому становищі опинявся народ Ізраїлю, коли втрачав вождя чи царя (Чис. 27:17; 1 Царів 22:17; Єз. 34:5; Зах. 10:2).
Вдивимося ще раз в розказану Марком історію. Ірод веселиться у своєму палаці, ймовірно, далеко на півдні від моря Галілейського – там він пиячить з приятелями, заграє з симпатичними дівчатками, рубає голови пророкам. Його підручні утискують народ. У людей немає справжнього вождя. З’явився молодий пророк, і усі поспішають до нього. Можливо, це, нарешті, Цар, якого чекали? У такому ракурсі слід сприймати цю розповідь.
Декілька деталей вимагають уваги, поки нас не захопив головний сюжет. Пікнік влаштували на зеленій траві – хто бував у Галілеї, зрозуміє, що подія відбувається навесні. На початку весни трава швидко виростає в Галілеї, але в травні, коли закінчується сезон дощів, вона так же швидко сохне і вигорає під пекучим сонцем. Значить, це сезон Пасхи. Марко знає це і ретельно вибирає слова, коли описує нагодування п’яти тисяч людей: Ісус узяв хліб, благословив, переломив і дав учням. Його дії рання Церква в точності відтворювала в обряді переломлення хліба, цій подобі пасхальної трапези: узяти хліб, благословити, переломити і роздати.
Усі розмістилися великими групами по сто чи п’ятдесят чоловік (ймовірно, були присутніми жінки і діти, але автор перераховує лише чоловіків). Хоча тут говориться про «ряди», «групи», і військові терміни не вживаються, сама ідея поділити людей по сотнях і півсотнях надає події організований характер і в підозрілого спостерігача виникає питання: та ким же себе вважає ця людина?
Подальші події тільки загострюють це питання. Спочатку Ісус піддражнює учнів, потім приголомшує їх і нас. Ця історія здається неймовірною, але найменші деталі, джерела, що підтверджують одне одного, і усе, що ми знаємо про Ісуса, змушує швидше повірити в чудо, ніж стверджувати, ніби представник того ж покоління вигадав небувальщину і поширював її в той час, коли безліч живих свідків могли її спростувати. Але що ж означала ця історія? І що вона означає зараз?
Перед нами – знамення нового творіння. Щось накопичилося і прорвалося в служінні Ісуса, величезна сила виплеснулася у світ. Це не було магією (з нашого або тодішнього погляду), Ісус не маніпулював у власних інтересах природним порядком речей. То була влада повного послуху, життя, відданого Царству Божому, суверенному і рятівному Божому правлінню, – ця сила прорвалася нарешті у світ, що давно стогнав під ворожим утиском. Очевидний зв’язок між жалістю до натовпу і пригощанням п’яти тисяч. Боже Царство – не лише сила, але і всемогутня любов. Вони нероздільні.
Напевно, сьогодні, коли ми читаємо цей епізод, у багатьох виникає питання: гаразд, до тих п’яти тисяч було виявлено милосердя, але як щодо того, що «тут і зараз»? Чому Ісус нагодував цих людей, які могли б, врешті-решт, піти і купити собі їжі, але «забуває» про мільйони з роздутими порожніми животами, з великими повними страху поглядами, які чекають у величезних чергах перед розподільними центрами (і це ще, якщо їм сильно пощастить) і іноді мелькають на екранах телевізорів або на плакатах і навіть у глибині нашої совісті? Як же з цими? Якщо Бог нагодував голодних у той раз, чому Він не робить цього знову і знову?
Одна відповідь напрошується: Ісус велів учням нагодувати цих людей. Проте треба придивитися до цієї історії уважніше. Чи не виходимо ми з упередженого переконання? Так звані «чудеса» Ісуса не були надприродними актами, які демонструють, що в Бога є можливість робити щось незвичайне, що Бог діє через Ісуса і може (варто тільки захотіти) одним помахом чарівної палички вирішити всі проблеми. Ні, чудеса Ісуса зовсім не такі: Царство Боже проривалося у світ через Ісуса, у самому Ісусі, це був складний процес, що досяг кульмінації в смерті і воскресінні. Звідси виллється у світ нове творіння, але воно завжди натраплятиме на опір сил зла.
Коли ми повторюємо слова Ісуса «Дайте їсти їм ви», ми не просто вимагаємо докласти більше зусиль для допомоги голодним (хоча це, зрозуміло, необхідно). Цей заклик означає, що всякий, хто набув в Ісусі і за Його посередництвом Бога Живого, повинен приготуватися до боротьби з тими силами і структурами, які все ще володіють значною частиною Божого світу і розпоряджаються в ньому. Ми повинні кинути цим силам виклик від імені Ісуса, здолати їх владою Його перемоги на хресті. Це не означає, ніби «ми можемо здійснювати чудеса, раз Він міг». Мова про інше: уся повнота Ісусового подвигу, подвигу, лише частиною і знаменням якого стали ті небувалі справи, повинна нашими молитвами і справами поширитися на весь світ, який все ще чекає Царства.
Вільям Вілберфорс* таким чином боровся з рабством (і присвятив цьому все життя, але досяг перемоги). Хто готовий виступити на бій з бідністю і голодом?
* Вільям Вілберфорс (1759-1833) – британський політик, філантроп і аболіціоніст. Усе своє життя присвятив боротьбі з рабством. У 1807 році британський парламент затвердив заборону работоргівлі (The Abolition of the Slave Trade), це була кульмінація однієї з перших і найбільш успішних громадських кампаній в історії. – Прим. ред.