«І зібрались до Нього фарисеї та деякі з книжників, які прибули із Єрусалиму, і побачили, що деякі з учнів Його їли хліб руками нечистими, цебто невмитими. Бо фарисеї й усі юдеї, зберігаючи передання старших, не їдять, як старанно не вимиють рук; а вернувшися з ринку, вони ні їдять, поки не вмиються. Багато є й іншого, що вони прийняли, щоб додержувати: миття чаш, і глеків, і мідяного посуду. І запитали Його фарисеї та книжники: Чому учні Твої не живуть за переданням старших, але хліб споживають руками нечистими? А Він їм відказав: Добре пророкував про вас, лицемірів, Ісая, як написано: Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене… Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей. Занехаявши заповідь Божу, передань людських ви тримаєтесь: обмиваєте глеки та чаші, і багато такого подібного й іншого робите ви. І сказав Він до них: Спритно відкидаєте ви заповідь Божу, аби зберегти своє передання. Бо Мойсей наказав: Шануй батька свого та матір свою, та: Хто злорічить на батька чи матір, нехай смертю помре. А ви кажете: Коли скаже хто батьку чи матері: Корван, чи дар Богові те, чим би ти скористатись від мене хотів, то вже вільно йому не робити нічого для батька чи матері, порушуючи Боже Слово вашим переданням, що його ви самі встановили. І багато такого ви іншого робите.»
Нещодавно я читав книгу про анекдоти (не збірка анекдотів як таких, хоча їх теж у цій книзі було чимало, а філософську книгу про анекдоти і жарти. Виявляється, гумор – це дуже смішно). За словами автора, жарт не вимагає пояснень – чим він зрозуміліший, тим гостріший. От чому слухати і розповідати анекдоти не лише весело, але і приємно: оповідач і слухач відчувають свою приналежність до єдиного світу, оскільки сіль анекдоту має бути зрозуміла обом без подальших роз’яснень. До кращих анекдотів відносять деякі єврейські жарти (автор книги, зауважимо, єврейський мислитель), але в тому і річ, що нам слід дещо розуміти про єврейство, щоб посміятися над цими жартами.
Так само йде справа з Марка 7: якщо ви не увійдете до єврейського світу, ви не зрозумієте «сіль» цього розділу. Марко вже мав справу з читачами-неєвреями і для них він коментує деякі подробиці, які євреї і так знають. (Зокрема, цей уривок про ритуальне обмивання рук, посуд і т. д. підтверджує думку більшості дослідників, що аудиторію Марка в основному складали язичники.) Марко несподівано перериває ряд епізодів із зціленням, і ми є присутніми при серйозній дискусії: тлумачення і практика юдаїзму Ісусом і Його учнями викликала певні питання. І в такій ситуації нам потрібен детальний коментар, навіть якщо з погляду людей, що належать тому світу, тим самим розповідь втрачає «сіль».
Головне пояснення наводить сам Марко: обмивання рук перед прийомом їжі, а також обмивання посуду, неодмінно входило в надзвичайно розгалужену і складну систему приписів, спрямованих на дотримання ритуальної чистоти. Приблизно через два століття після Ісуса ці правила були зведені воєдино і записані, проте у вигляді усної традиції вони були добре відомі і в Його час. Свої правила дотримання чистоти існують у будь-якому суспільстві, і сьогодні на заході дітей учать як і коли вони повинні мити руки, щоб уникнути інфекції, і горе тому рестораторові або продавцеві продуктів, який буде викритий у порушенні санітарних норм. Так у чому ж проблема? З якої статі хтось надумався опиратися цим приписам?
Проблема ця має три аспекти, немов жарт усередині жарту та ще із заворотом під кінець. Розглянемо ці шари не кваплячись, один за другим.
По-перше, слід відокремити зовнішній шар від внутрішніх. Ісусові поставили питання про дотримання ритуальної чистоти, а Він, передусім, висловлюється щодо людей, які віддають перевагу людському переданню Божому слову, і наводить дуже конкретний, детальний приклад. Оскільки питанням ритуальної чистоти ми займемося далі, поговоримо спершу про традицію.
Частина проблеми полягає в тому, що більшість християн з дитинства знають про давню суперечку всередині західного християнства про порівняльну цінність «Писання» і «передання», або церковної традиції. І якщо ми не остережемося, то і цю сцену ми прочитаємо з погляду відомої нам суперечки – немов людина, яка зібралася на лекцію з ірландської літератури, хоча всі її знання про Ірландію зводяться до «ірландських» анекдотів, які розповідають її друзі-англійці (а ці анекдоти, як ні прикро, виставляють усіх ірландців безграмотними селюками). Та церковна суперечка, про яку ми говоримо, сталася між католиками, що надавали більше значення традиції, і протестантами, що звернулися до авторитету Писання; суперечка зачіпала різні сфери діяльності Церкви і її догми, зокрема доктрину виправдання. Саме цей приклад сам собою спадає на думку, коли мова заходить про «Писання» і «передання».
Але суперечка між Ісусом і фарисеями була зіткненням двох різних поглядів на те, як має поводитися «зразковий» єврей I ст. Це була суперечка не лише про вчення або (як ми б тепер сказали) етику, але і про політику. Зрозуміло, деякі паралелі між нашим розумінням і тодішнім можна провести, але щоб зрозуміти слова Ісуса, треба повернутися в те століття, не застряючи в XVI ст. або в сучасності.
У чому звинувачує Ісус фарисеїв і законників? У тому, що вони надають перевагу людським звичаям, а не Божому одкровенню, вони винні в лицемірстві, удаваності. Вони розігрують роль наставників Божої істини і Закону, а самі викладають лише людську традицію.
Природно, це питання пов’язане із заданим перед тим питанням про традиційне дотримання чистоти. Але Ісус у відповідь наводить приклад хитромудрого зловживання, за допомогою якого традиція чи звичай звільняє людину від фінансових зобов’язань перед батьками. Немов спритний бухгалтер, що знайшов лазівку в законі, яка дозволяє не сплачувати податок, законники придумали такий спосіб: оголосивши своє майно Божою власністю, діти звільняються від необхідності утримувати батьків. Що це, якщо не лицемірство, адже обов’язок перед батьками Бог освятив заповіддю, і, офіційно «віддаючи гроші Богові», люди глумляться над Тим, Кого вони ніби шанують.
Але суперечка між Ісусом і фарисеями йде глибше: хто нині говорить від імені Божого? Хто пропонує такий спосіб життя, який віддавав би честь Богові, Який говорить через Писання (Ісус постійно посилається на Бога, Який говорить через Писання). На той час фарисеї вже двісті років будували свою систему, що поєднувала політичні аспекти з релігійними. Політика і релігія йшли рука об руку. Створена ними традиція припускала певне тлумачення і застосування Писання, націлене на підтримку конкретних національних програм, зокрема – повстання проти римлян. Цій же меті служила і підтримка законів про чистоту. От чого можна було досягнути, прийнявши цілком і повністю «передання», які нав’язували народу твердолобі фарисеї.
Ісус не висував одну абстрактну ідею – «Писання» – проти іншої, такої ж абстрактної – «передання». Його месіанський рух підривав самі основи будівлі, зведеної фарисеями. Якщо Його справами, зціленнями, бенкетами зі знедоленими, розсіюванням влади пітьми, насправді починалося Царство, значить, основні шари фарисейської традиції виявляються просто непотрібними.
Неспростовний аргумент Ісуса – Він виконує Писання. Йдіть за Ним, і ви теж виконаєте Писання. Слухайтесь фарисеїв, і Писання – начебто основа традиції, але як часто воно витісняється цією самою традицією! – може виявитися втраченим.
Нам непросто вникнути в тонкощі дебатів I століття, хоча зробити це необхідно всякому, хто серйозно приступає до читання Нового Заповіту. Все одно, що читати анекдоти іноземною мовою. Проте це читання розплющує очі не лише на схожі диспути нашого часу, але і на істотну загальнолюдську якість: досить часто, коли люди зляться і ставлять під сумнів вчинки якоїсь людини, в їх гніву є серйозніша прихована причина. Частенько це політична складова, яка доки не проявляється відкрито. Християнину слід придбати духовну зіркість, а для цього треба читати і розуміти Писання і звіряти з ним людські передання і традиції.