Від моменту, коли Бог вперше об’явився Авраамові, історія, про яку розповідається в Біблії, зазнає впливу певної сили і певного тяжіння, що безупинно надають їй руху вперед, – не просто тому, що спливає час, а тому що вона прямує до свого сповнення, до осягнення своєї мети. Обітниці, що їх Бог дав патріярхові єврейського народу, спонукують вирушити разом з Ним у путь до їх здійснення, що має сповнитися в потомстві Авраама. Події, що розвиваються безпосередньо навколо єврейського народу, починаючи від цього моменту й аж до приходу Христа, не мали б якогось особливого значення, якщо б у них не об’явилася Божа присутність і якщо б вони не були осяяні Його словом. Через цю присутність і через це слово вони стали «священною історією» і торкаються всіх нас. Св. Павло, дивлячись на минулу історію ізраїльського народу як на одну цілість, скаже до своїх християн: «Усе це трапилось з ними, як приклади, а написане нам на науку, бо за нашого часу кінець віку прийшов» (1 Кор. 10:11). «Кінець віку» в усьому Новому Заповіті ототожнюється із часом приходу Ісуса Христа, із часом месіянським, в якому врешті звершилося все, що було провіщене та символічно представлене перед Христом: «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина…» (Євр. 1:1-2). У цих початкових словах Послання до Євреїв чутно відлуння всього об’явлення та всієї священної історії аж до приходу Христа; вимальовується в них – як, зрештою, і в цілому Новому Заповіті, – продовження і водночас перевершення тієї історії, її недовершений і дочасний характер, її очікування і стремління до остаточного об’явлення Бога й остаточного спасіння людини.
Тому історія спасіння поділяється на два чітко розрізнені етапи. Перший етап, зосереджений на Божому народі Старого Заповіту, посередникові Божого об’явлення та адресаті його обітниць, – це, по суті, підготовчий період, в якому Бог діяв і промовляв до Ізраїля через своїх посланців. Другий, завершальний, етап – це час, коли долаються всі національні та расові межі, час, коли обіцяне та приготоване спасіння має охопити всіх людей, об’являючи їм, що всі вони є Божими дітьми і що всім їм пропонується новий союз із Богом в особі Ісуса Христа. Адже в Ньому остаточно здійснилася та зустріч між Богом і людиною, що є основною метою всього об’явлення. В Ісусі Бог вповні об’явив Себе людині і виконав дані їй обітниці; в Ісусі людина сказала Богові своє цілковите і бездоганне так у любові та в послуху аж до смерти на хресті – так від імени всіх людей, для яких Він став другом і братом; тому наше спасіння здійснюється через додавання нашого хиткого й непевного так до Ісусового. Як бачимо, Ісус Христос не є лиш останнім об’явителем нарівні з іншими; Він є саме Боже об’явлення; Він є Той, хто надає сенсу і спрямування усьому об’явленню й усій історії, що передувала Йому, і хто освітлює все, що настане опісля. Він є саме воплочене Боже Слово, усе життя, діла і слова якого є об’явленням Бога Отця. Лише пізнавши Його особу, Його слова і Його діла, ми зможемо читати і правильно розуміти Старий Заповіт, зможемо збагнути чудесну єдність Божого замислу, який, незважаючи на ніщо, розвивається і росте з маленької зернини покликання Авраама, аж доки не стане великим деревом, на якому гніздитиметься птаство небесне, – говорячи словами євангельської притчі.
Пасхальна тайна Ісуса – це вершина всього Божого замислу, бо в ній первісток людства, воскреслий Ісус, приходить до дому Отця і навіть у Своїй людській природі живе самим Божим життям. Від цієї хвилі спасіння залежатиме від зустрічі з Богом в Ісусі, прийнятому як Божий Син і Спаситель людства. Тож це ще одна зустріч, ще одне відкриття особи, яка спасає нас Своїм словом та Своїми ділами, – тепер це св. таїнства, – що їх Він сповняє в лоні нового Божого народу – Церкви. «Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його» (Ів. 17:3).
На завершення цієї глави прочитаймо такі три уривки: Втор. 26:5-10; І. Н. 24:2-14; Еф. 1:3-14.
Перші два можна назвати «ізраїльським “Вірую”». Текст із книги Второзаконня – це формула, яку побожний ізраїльтянин проказував, приходячи навесні до храму, щоб скласти в жертву первістки урожаю. Він нагадував собі те, що Бог учинив для Ізраїля, себто події, через які Ізраїль пізнав свого Бога.
Другий уривок, взятий із книги Ісуса Навина, містить промову цього великого провідника, виголошену наприкінці його життя. Здобуття обіцяної землі вже вкотре довело вірність Бога Своєму слову. Безпосередньою метою згадування Божих діл минувшини є збудити відповідь віри – віри не в якісь абстрактні правди, а в Бога, що за допомогою цих діл об’явив Себе самого на спасіння Ізраїля; віри, яка не мала б для євреїв жодного сенсу, якщо б не виливалася у вірність і життєву відповідь Богові.
Уривок із послання апостола Павла до Ефесян містить не лише глибоку богословську думку, а й одну із найгарніших молитов у Новому Заповіті. Св. Павло зупиняє свій погляд на християнській «тайні», якою він окреслює замисел спасіння всіх людей, запланований Богом Отцем та здійснений Христом, до Якого спрямована і в якому знаходить свій зміст уся попередня історія. Апостол тут висловлює почуття кожного християнина, який збагнув цю «тайну» і знайшов у ній сенс власного життя та сенс існування світу, в якому він живе. Ми не «випадково опинилися в якомусь абсурдному світі»: існує Хтось, хто про нас думає ще від тих часів, коли не існувало світу, – і думає про нас із любов’ю.
Широчінь та універсальність Павлового світогляду порівняно з вузьким світоглядом богобоязливого ізраїльтянина, який складає Богові подяку за даровані Ним плоди землі, – це теж знак поступового характеру об’явлення і свідчення про довгий шлях, спільно перейдений упродовж століть історії Богом і людиною, шлях, на якому Бог припасовує свій крок до кроку людини.
Ця історія ще не завершена, тому що Бог – це завжди «Бог з нами», навіть коли ми плетемося по цьому шляху втомлені й без надії, не зауважуючи Його крокування поруч з нами, як ті учні, що прямували колись до Емаусу (пор. Лк. 24:15-16).