Хоч Біблія складається з багатьох книг, що їх написали різні автори в різні часи, можна і треба сказати, що всі вони становлять одну-єдину книгу. На це є дві причини: а) насамперед тому, що Біблія, незважаючи на множинність письменників, що співпрацювали над її написанням, – це єдина книга, головним і відповідальним автором якої є сам Бог; б) по-друге, тому, що, всупереч першому враженню, нібито перед нашими очима ціла бібліотека, її пронизує єдина тема. Адже вся вона – від Буття до Одкровення, себто від першої до останньої книги, – розповідає нам про Божий замисел установити Своє царство у світі, розповідає про піднесення людини до надприродного рівня та про її спасіння; і все це – через воплочення Божого Сина. З уваги на сказане, коли ми стверджуємо, що Біблія становить єдину книгу, – ми базуємося на вірі, а не на аргументах історично-літературного характеру.
* * *
Бог об’явив Себе, Він обірвав мовчання й увійшов в історію людини, зокрема в історію Ізраїля. Ми володіємо записаним документом Його слова і Його вчинків. Але яким чином виникли ці писання? Як ми можемо сказати, що вони є словом Божим? Як Бог забезпечив, щоб Його слово дісталося до людей, щоб воно було зафіксоване на письмі та збережене без суттєвих змін упродовж стількох століть?
Часто кажуть, що Бог «надихнув» біблійні книги, – використовуючи вислів, що увійшов у вжиток від найдавніших часів Церкви. Ще святий Павло, пишучи до свого учня Тимофія, якого він поставив був на чолі християнської спільноти в Ефесі, серед інших повчань, як той має сповнювати свою місію, заохочував його до читання книг Біблії та до роздумування над ними, кажучи, що «усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Тим. 3:16-17; пор. 2 Петр. 1:21).
Усе Писання є словом Божим, і саме тому воно є корисне. Зрештою, святий Павло не говорить нічого нового, він лише висловлює те, що на практиці навчали апостоли і сам Ісус. У Новому Заповіті ми знайдемо чимало висловлювань Ісуса та апостолів, з яких видно, як Він Своєю божественною владою, а апостоли – владою, отриманою від Нього, – потвердили те, у що завжди вірив єврейський народ, тобто що весь зміст Біблії, яку написали люди і які переповідали від Божого імени все, що сам Бог хотів нам сказати, має божественне походження.
Матвій, наприклад, у своєму Євангелії ретельно занотовує, як здійснювалися старозаповітні пророцтва в житті Ісуса, використовуючи такі слова: «А все оце сталось, щоб збулося сказане пророком від Господа…» (Мт. 1:22; пор. Дії 3:18-21; 4:25 і Мр. 12:36, де сам Ісус каже, що Давид у псалмах говорив під діянням Духа Божого). В усіх цих текстах підкреслено той факт, що це сам Бог промовляв до Свого народу через цього чи іншого священного автора. Ще частіше святий Павло, цитуючи у своїх листах той чи інший уривок зі Старого Заповіту, пише просто: «Писання говорить»; а позаяк у Писанні говорить сам Бог, ці слова мають божественну авторитетність, авторитетність, перед якою слід приклонитися. Людське авторство для Павла не має значення.
Самозрозуміло, що коли в Новому Заповіті йдеться про «Писання», маються на увазі книги Старого Заповіту. Новозаповітні Писання зродилися в Церкві, щоб зібрати воєдино й зафіксувати на письмі проповідь апостолів – свідків навчання, діяння та життя Ісуса. У Ньому вони бачили Месію, Спасителя, Божого Сина, «Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки» (Ів. 1:45), кінцевий пункт усіх обітниць, приготувань та образів Старого Заповіту. На Ньому спочив Дух у незрівнянно більшій мірі, ніж на будь-якому іншому Божому посланцеві (Лк. 4:14-21; Іс. 61:1-2); через Нього вирішальним чином промовляв і діяв Бог. Дух зійшов і на Його учнів (пор. Дії 2:1-6), тож і їхнє слово, що звіщало спасіння в імені Ісуса, що розповідало про Його діла та повторювало Його слова, було натхнене Духом у силу їхньої місії. Писання, що походили безпосередньо від апостолів, маючи на меті слугувати їхньому урядуванню (як, наприклад, різні послання), або в яких містилася їхня проповідь про Ісуса (Євангелії), уже невдовзі було долучено до Старого Заповіту, і їх було загально прийнято як священні та натхнені тексти принаймні нарівні з ним (пор. 2 Петр. 3:16).
Церква ж, продовжуючи навчання Ісуса та апостолів, проголосила божественну натхненність книг Біблії правдою віри; ці книги, «написані під надхнінням Святого Духа, Бога мають автором і, як такі, були передані Церкві». Так висловлюється про натхнення І Ватиканський Собор, резюмуючи беззмінне навчання Церкви, так само, як і передання єврейського народу – звісно, стосовно книг Старого Заповіту.
Натхненість Святого Письма, як і будь-яке інше Боже діяння, також містить у собі щось таємниче, чого наш розум ніколи не зможе до кінця осягнути. Утім, ми все ж таки мусимо намагатися зрозуміти, наскільки це можливо, це Боже діяння.
Хибні уявлення про натхнення
Хибні уявлення про натхненість Біблії часто зроджуються через те, що Боже діяння розглядають ізольовано.
Як ми вже зазначили, Біблія формувалася поступово впродовж багатьох століть, і вона є результатом дії цілої низки людей. Йдеться про дію в співпраці між Богом та людиною, як це є з усіма іншими діями, що їх Бог сповнює для спасіння людини. Така співпраця не мала форми диктанту, в якому Бог використовував певних людей як звичайне матеріяльне знаряддя. У Біблії на кожній сторінці відображено різні епохи, стилі, способи мовлення та зацікавлення – і це свідчить про різні особистості авторів, з-під чийого пера вони вийшли. Подивімося на чотири Євангелія: незважаючи на те, що всі вони описують ту саму особу, Ісуса, та вчинені Ним діла, кожне Євангеліє має своє власне лице, що чинить його унікальним. Навіть розповідаючи про той самий епізод, вони наголошують на різних аспектах. Якщо Бог «продиктував» би євангелистам їхній текст, ми могли б запитати, чому Він не продиктував одне-єдине Євангеліє. Але Бог ніколи не зводить людину до ролі знаряддя: Він дає стимул і завжди очікує співпраці на «людському» рівні, тобто на рівні цілої людини, з усіма її індивідуальними особливостями.
Трапляються випадки в Біблії, хоч і нечасто, коли Бог навіть наказує щось написати (пор., наприклад, Вих. 17:14; 34:27; Єр. 36:1-2), однак Він ніколи нічого не «диктує».
Не можна уявляти собі натхнення також у такому значенні, начебто Бог просвітив та спонукав певних людей написати те, що бажав дати нам знати, встановивши з ними мовби якийсь особливий зв’язок на чисто особистому, індивідуальному рівні: біблійні автори не є якимись ізольованими від інших людей містиками, що замикаються в усамітненій бесіді з Богом і згодом пишуть свої роздуми, свої думки та описують свій релігійний досвід.
Натхнення не слід розуміти також у тому значенні, мовби Бог дав написати лишень частину Біблії, – приміром, певні уривки вищої релігійности, певні події, що мали б слугувати як приклад, чи лишень якісь найвищі правди, – а решту полишив людському авторові. У Біблії немає уривків лише Божих та уривків лише людських. Безперечно, існує Божа частка й існує людська частка, однак вони не розрізнені в матеріяльному значенні: у Біблії все є Божим і все є людським.
Щоб скласти собі правильне уявлення про натхнення, мусимо вернутися до історії спасіння, про яку йшлося в попередній главі, та до тих конкретних обставин, в яких жили ті, хто першим отримав Боже об’явлення.