«А коли повернулись до учнів, коло них вони вгледіли безліч народу та книжників, що сперечалися з ними. І негайно ввесь натовп, як побачив Його, сполохнувся із дива, і назустріч побіг, і став вітати Його. І запитався Він їх: Про що сперечаєтесь з ними? І Йому відповів один із натовпу: Учителю, привів я до Тебе ось сина свого, що духа німого він має. А як він де схопить його, то об землю кидає ним, і він піну пускає й зубами скрегоче та сохне. Я казав Твоїм учням, щоб прогнали його, та вони не змогли. А Він їм у відповідь каже: О, роде невірний, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене його! І до Нього того привели. І як тільки побачив Його, то дух зараз затряс ним. А той, повалившись на землю, став качатися та заливатися піною… І Він запитав його батька: Як давно йому сталося це? Той сказав: Із дитинства. І почасту кидав він ним і в огонь, і до води, щоб його погубити. Але коли можеш що Ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи! Ісус же йому відказав: Щодо того твого коли можеш, то тому, хто вірує, все можливе! Зараз батько хлоп’яти з слізьми закричав і сказав: Вірую, Господи, поможи недовірству моєму! А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав, і сказав йому: Душе німий і глухий, тобі Я наказую: вийди з нього, і більше у нього не входь! І, закричавши та міцно затрясши, той вийшов. І він став, немов мертвий, аж багато-хто стали казати, що помер він… А Ісус узяв за руку його та й підвів його, і той устав. Коли ж Він до дому прийшов, то учні питали Його самотою: Чому ми не могли його вигнати? А Він їм сказав: Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту.»
Спочатку йти в гору неважко. Пройшли пару кілометрів повільним кроком, за червоними мітками на камінні, які вказували нам маршрут. Дорога підіймається вгору майже непомітно, навіть не спітніли. Але помалу ми помічаємо ухил і вже кілька разів хотілося б навіть сісти відпочити. Праворуч з’являється крутий обрив, ліворуч виросла прямовисна скеля, але доки нічого страшного.
Але от ми зробили поворот і перед нами – тридцятиметрова гола скеля, а вгорі горить, піддражнюючи, червона мітка. Вгору тягнеться старий, потертий канат і напіврозвалена дерев’яна драбина. Якщо ми хочемо продовжити шлях, потрібно зібратися з духом, пошукати в собі сили. Робимо глибокий вдих…
Такої реакції чекає і вимагає від нас Марко, оповідаючи про повернення Ісуса до учнів після переображення. У Кесарії Пилиповій Він попередив Своїх послідовників про те, що настав час прийняти хрест. Його покликання і усвідомлення цього покликання учнями зміцнюється голосом зверху. Звідси шлях веде в Єрусалим. Досі йти за Ісусом було майже легко, віднині це стає все важче і важче.
Спочатку з проблемою стикаються учні. Досі їм вдавалося виганяти бісів ім’ям Ісуса, але зараз вони зіткнулися з бісом, який виявився сильнішим. Учні здивовані не менше, ніж ми, читаючи цю розповідь: адже ми теж не розуміли, що існують біси різних, так би мовити, рангів, і з деякими мати справу складніше. Ісус обмежився скупим поясненням: цей рід бісів виганяється тільки молитвою (але ж, швидше за все, екзорцісти завжди молилися під час обряду, значить, йдеться про якусь особливу молитву, про більш спрямоване духовне зусилля). Або ж перебування Ісуса на горі стало часом особливо зосередженої внутрішньої молитви, і після повернення Його сила зросла.
Марко звертає нашу увагу не на це, а на той факт, що учні не справляються із завданням і натовп вже втрачає терпіння. Вони пройшли поворотний пункт свого паломництва, і шлях стає важчим. Нерідко доводиться чути, ніби перші роки учнівства найважчі, а потім християнське життя дається все легше і легше. У житті частіше відбувається з точністю до навпаки: якраз у той момент, коли навчишся йти услід за Ісусом, отримуєш важче завдання і від тебе потрібно більше відваги, більше духовних сил. А ми що, розраховували на приємний відпочинок?
Цей епізод змусив і самого Ісуса замислитися над тим, як погано йдуть справи. Як і в 8:12 Він скорботно зітхає про «рід невірний» і, гніваючись, вголос не розуміє, чи довго Йому ще терпіти цих людей і бути з ними. Цілий ряд істотних подробиць – те, як скаржиться батько хворого, те, як напирає, з жадібним, але бездуховним інтересом натовп, і те, як здаються безсило учні – підказує Ісусові, що все те, що відбувається не має анінайменшого відношення до віри. І ця сумна думка зміцнює Його в тому знанні, яке Він вже відкрив учням у Кесарії Пилиповій: Йому слід йти шляхом скорботи, шляхом хреста, шляхом Його спокутної місії.
Наш погляд звертається на людину, яка затіяла увесь цей безлад. Це вже не перший епізод з батьком, що намагається врятувати своє дитя. (Чи не слід бачити в цих сюжетах віддзеркалення любові Отця до Свого творива, Ізраїлю, і скорботи Отця про нього? Його любові до всіх синів і дочок, що несуть Його образ світу? Скорбота про Сина єдинородного, Ісуса, Який слухняно і лагідно йде на вірну смерть?)
Ми відчуваємо наростаючу напругу: поворот пройдений, і все стає складніше. У першій частині Євангелія люди зверталися до Ісуса і віра давалася їм легко. Достатньо було дотику до краю Його одягу, щоб зцілитися. А цей батько хотів би, але не може повірити. Не випадково його слова пропонуються як приклад ідеальної молитви для людини, що застрягла в сутінках між вірою і невірою, для того, хто ні на мить не може побачити цілком ясно і довіритися своєму зору.
Оскільки учні не змогли вилікувати його сина, цей чоловік не упевнений, чи впорається з бісом Ісус. Звертаючись до цілителя, він безнадійно знизує плечима: допоможи, якщо можеш. Ісус викриває його невіру, кидає цю фразу назад, в обличчя батька, що сумнівається: «Як це – якщо можу? Повір, і все буде по вірі твоїй». От він – виклик. Тепер батько, що вже вкінець зневірився, побачив прямовисну скелю, що виросла перед ним. Він ставить ногу на першу сходинку, що розгойдується, і чіпляється за протягнуту руку: «Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!» Він вигукнув ці слова з тією сумішшю відчаю і віри, яка так часто прикрашає нашу молитву в скрутні хвилини. Напевно, на цей крик збіглося ще більше народу подивитися, що тут відбувається. Ісус, Син Улюблений, що йде до смерті і воскресіння, наказує злому духові і той виходить з хлопчика, залишаючи нещасного лежати без свідомості, проте Ісус, як каже нам Марко, «підвів його, і той устав» (обидва слова в Новому Заповіті, як правило, відносяться до воскресіння).
У цьому епізоді Марко постійно показує нам, що тепер шлях стане набагато важчим, але Ісус, і з Ним рятівний задум Божий, у підсумку неодмінно досягнуть мети. Знадобляться усі Його фізичні і духовні сили, але Ісус підніметься на прямовисну скелю і завершить Свій шлях, дістанеться до самої вершини. Він понесе Свій хрест, збереже вірність до кінця і покладе початок Царству. Але перед нами як і раніше стоїть питання: чи підемо ми за Ним? Чи залишимося стояти в розгубленості, не здатні навіть на те, що уміли робити раніше? У своєму паломництві нам належить зробити поворот, і нам знадобиться більше духовних сил, більше часу, більше старанності в молитві. Чи готові ми до цього?
Чи вміємо ми в кризових ситуаціях вкладати в молитву всю віру, яка у нас є? «Я вірю, допоможи моєму невірству!» Якщо ми вже дійшли до цієї точки, залишається одне: поставити ногу на першу сходинку, звернутися про допомогу і – дертися.