Перша частина книги найцікавіша, а водночас і найважливіша. Автор насамперед намагається показати, як Бог дотримується Своїх обітниць; з цією метою він обмежує свою розповідь лише до тих епізодів, в яких Бог найбільш наочно втручається Своєю могутністю, тобто які найяскравіше демонструють, що Ізраїль завдячує здобуття своєї землі виключно самому Богові. Автор свідомий, що це здобуття ще не завершене, адже сам він інформує, що «Довгий час провадив Ісус війну зо всіма тими царями. Не було міста, що склало б мир з Ізраїлевими синами, окрім хіввеянина, ґів’онських мешканців, усе взяли війною» (І Н. 11:18-19). А дещо згодом сам Бог звертається до Ісуса: «Ти постарівся та ввійшов у дні, а Краю позостається ще дуже багато» (І Н. 13:1). Це виразні вказівки на незавершеність цієї розповіді з історичного погляду; їх підтверджує також книга Суддів.
Після смерти Мойсея Ізраїль перебуває на східному березі Йордану, недалеко на північ від Мертвого моря. Перед тим як перейти Йордан, Ісус посилає двох людей, щоб розвідати, як захищене місто Єрихон, перше укріплене місто, що євреї мали зустріти на своєму шляху на другому боці Йордану (І Н. 2).
Цікаво відзначити в цьому шпигунському епізоді, як блудниця Рахав, що прийняла до себе й укрила єврейських шпигунів, збагнула із чуток, що дійшли до міста, що вся сила Ізраїля полягає лише в їхньому Богові, Якому ніщо не зможе стати на перепоні, і тому вона намагається запевнити спасіння для себе та для своєї родини, допомагаючи цим двом євреям. І справді, ця жінка зі своєю родиною врятується, і вони стануть членами Божого народу, а Рахав навіть одружиться з одним євреєм на ім’я Салмон і стане однією з ланок родоводу, що веде до Давида, а далі – і до Месії (Мт. 1:5).
Перехід через Йордан (І Н. 3 – 4) – це перша чудесна подія, в якій виявляється надзвичайна Божа присутність: навесні Йордан повноводний, проте народ на чолі зі священиками та ковчегом безпечно переходить цю ріку разом з усім своїм багажем і худобою, навіть не намочивши ніг. Нагадуючи чудесний перехід через Червоне море, ця подія переконує всіх, що Бог насправді супроводжує Ісуса так само, як супроводжував Мойсея, і зміцнює в народі його авторитет, що був йому потрібний для близьких військових акцій.
Отаборившись на території обіцяної землі, у Ґілґалі, народ за наказом Ісуса здійснює загальне обрізання, що в роки перебування в пустелі було занедбане, та святкує Пасху (І Н. 5). Після цих релігійних обрядів народ і передусім військо вже готові до боротьби за здобуття своєї землі, знаючи, що позитивний результат війни запевнений, оскільки з ними – непереможний Бог.
Таким чином здійснюється перше чудесне здобуття. Мури Єрихону падають, мов бутафорні: за короткий час місто було здобуте та вигублене дотла, за винятком Рахави з її родиною (І Н. 6:17). Говорячи про цей грабунок та інші подібні епізоди, що трапляються в Біблії, необхідно взяти до уваги умови життя та жорстокі звичаї на війні, що були характерні для того далекого від євангельської моралі часу. Але Біблія подає і глибшу причину цих явищ: див. Бут. 15:16, Божі слова до Авраама.
Доречно буде навести тут один коментар:
«Біблія беззмінно навчає, що коли певні злочини стають всенародним звичаєм, вони накликають всенародне покарання від Бога. Такі покарання, хоч торкаються також і невинних, не позначаються, однак, на вічному щасті цих людей, що будуть суджені за їхньою відповідальністю та їхнім сумлінням. Тут йдеться лише про земні добра: багатство, добробут, національну незалежність та життя»[1].
Друга причина – це охоронити євреїв від впливу звичаїв ханаанських народів (Втор. 20:16-18). Крім цього, не слід забувати про одну дуже важливу річ: остаточна редакція цих творів – дуже далека в часі від подій, які вони описують. Метою їхнього читання було зберегти живою в далеких нащадків віру батьків; отож розповідь схильна до перебільшень в описі тих подій уже далекої давнини. Наголос тут стоїть не так на знищенні ворогів, як на здійсненому Богом спасінні Ізраїля, що для тогочасного дещо наївного та примітивного менталітету мало бути тим величнішим, чим численнішими та могутнішими були вороги, яких Бог спромігся перемогти та знищити.
Врешті необхідно згадати, що навіть сам єврейський народ не становитиме винятку в подібних покараннях: Бог виявить Свою суворість до Свого народу, коли той порушить вірність союзові: старозаповітний Бог не є несправедливим Богом, що карає за гріхи лише поган.
Приклади Божої безсторонности в покаранні євреїв за гріхи ми вже бачили в П’ятикнижжі. Деякі інші важливі приклади знайдемо також у книзі Суддів. Один із них міститься в книзі Ісуса Навина, у 7-ій главі: вірність Бога Своїм обітницям не означає, що Ізраїль може безкарно Його зневажати. У цьому конкретному випадку зневага полягала в тому, що один чоловік, Ахан, привласнив золото і срібло, призначене на жертву Богові, – тож це була святотатська крадіж. Цей гріх нищівно відбивається на військових діях, й Ісус, ще не знаючи, що трапилося, нарікає на Господа (І Н. 7:7-9), але Той пояснює йому причину поразки у військовій акції, в якій ще від самого початку передбачалася перемога.
Коли винуватця суворо покарали на осторогу іншим, перемогу знову здобувають ізраїльтяни.
Здобуття та знищення Єрихону та Аї налякало ханаанських царів, і вони укладають між собою союз проти Ізраїля.
Вступивши на територію Палестини дещо на північ від Мертвого моря, євреї поділили її навпіл. Спершу південні царі, тобто царі тих земель, що їх пізніше займуть племена Юди та Веніямина, об’єдналися під проводом єрусалимського царя з наміром покарати ґів’онян, які уклали мир з євреями. Ісус поспішає на допомогу ґів’онянам та зненацька нападає на п’ятьох аморейських царів, хоч напередодні він мусив зі своїм військом перебути цілу ніч у дорозі. Саме під час цієї битви Ісус промовив був славнозвісні слова: «Сонце, спинись над Ґів’оном; ти, о місяцю, в Аялон-долині». Оскільки цю фразу було запозичено з іншого твору, який не дійшов до нас (із т. зв. книги «Праведного»), нелегко визначити точне його значення. Утім, немає сумніву, що Бог воював за Ізраїля, тобто чудесним чином втрутився в хід подій, щоб євреї могли отримати повну перемогу та знищити військо об’єднаних царів (І Н. 10).
Після південної коаліції черга приходить на північну, на чолі з царем Хацору, одного міста в Північній Галілеї, недалеко від озера Хуле (перше озерце на шляху Йордану). Ісус також і цього разу надходить блискавично та знищує військо коаліції. Утім, завершуючи першу частину цієї книги автор зазначає, що Ісус мусив воювати в Палестині впродовж довгого часу (І Н. 11:18), – тож Бог дотримався Своєї обітниці, однак Він вимагає від Свого народу співпраці й насамперед вірности союзові та віри Його слову.
Спомини про ці славетні події зібрав та деякий час по тому записав один автор, ім’я якого не дійшло до нас, як, зрештою, буває і з іншими історичними книгами. Єврейський народ знав і був свідомий, що сам Бог, Який керував його історією, давав натхнення і для її написання та пояснення, так що людський автор відходив на задній план перед Божим діянням, і ніхто не відчував потреби передавати ім’я того, хто зібрав та написав спомини про пережиті всім народом події.
[1] Е. Galbiati – A. Piazza, Pagine difficili dell ’Antico Testamento, Massimo, Milano 1985, c. 35-36