Наприкінці свого життя Ісус організовує урочисте відновлення союзу. Цьому союзові, подібно, як і Сінайському та Моавському, передувало спасительне Боже діяння. Ісус нагадує про минулу історію, доповнюючи її недавніми подіями (І Н. 24): той, хто діє, – це завжди Йгвг; минуле є образом та запевненням майбутнього.
Сихемський союз – це повернення до початків. Тут також було проголошено закон.
Деякі вчені вважають, що мова тут про так званий «кодекс союзу», що йде відразу після Десяти Заповідей, у Вих. 20:22 – 23:33, адже в ньому міститься багато норм, що відображають умови народу, який уже не провадить мандрівного життя, а стабілізувався у своїй землі. Хай там як, Сихемський союз зосереджує увагу на першій заповіді. Тут ми також знаходимо письмову фіксацію та наказ відновлювати цей союз у богослужінні (І Н. 24:25-28).
Сихемськими зборами завершується, у певному значенні, формування Ізраїля. У Сихемі вперше зустрічаються всі племена Ізраїля. Тут усі приймають Бога, що з’явився був на Сінаї, як свого єдиного Бога. Велике соціяльне та релігійне значення цих зборів полягає в тому, що, як твердять найкомпетентніші вчені, до Єгипту зайшли були не всі ізраїльські племена. Деякі осередки євреїв залишилися були в Палестині. Крім цього, до ізраїльських племен увійшли й інші народності, як, наприклад, ґів’оняни. Тут усі племена, що визнають себе під іменем Ізраїля, приймають Сінайське об’явлення, депозитаріями якого були єгипетські племена, і визнають Бога, Який визволив народ із Єгипту і з яким було укладено союз на Сінаї, Богом своїх батьків. Пізніша редакція П’ятикнижжя та книги Ісуса Навина завжди веде мову про «дванадцять» племен, узагальнюючи та вміщуючи всіх їх у перший великий союз, джерело та точку опори всіх інших союзів, які настануть пізніше.
Усвідомлення Ізраїлем себе єдиним народом, який має одного Бога, знаходить своє публічне вираження у визначних святинях, де відбуваються богослужбові зібрання, на яких відновлюють союз і святочно проголошують спасительні діла Йгвг. У цьому богослужбовому контексті зроджуються ті синтези священної історії, що їх, як ми вже сказали, можна назвати «кредом Ізраїля», себто визнанням його віри: це такі тексти, як І Н. 24:2-13 (передмова до Сихемського союзу), Втор. 6:20-23 та 26:5-9. У цьому контексті здійснюється формування релігійної та законодавчої спадщини Ізраїля.
Сихем, Ґілґал, Бет-Ел, Шіло – це місця, в яких містилися ізраїльські богослужбові «святині». У цих святинях, що нагадували про найбільш знаменні моменти священної історії, всенародного значення набули свята – літургійні збори усього Божого народу. У цих святинях Ізраїль, що на той час уже перейшов від кочівного до осілого способу життя, святкує свої свята за ритмом природи та землеробським циклом: нарешті він може жити з плодів омріяної землі, якою тепер уже володіє як даром Бога Йгвг (І Н. 5:11-12; 24:13).
Свята Пасхи, Седмиць (П’ятдесятниці) та Суккот (чи Кучок) збігаються, відповідно, з першим урожаєм ячменю та пшениці навесні і з кінцем жнив та зі збором плодів восени. Особливим чином останнє свято було святом подяки та радости за завершення землеробського року. У патріярхальних благословеннях часто згадувано про плідність землі; плоди обіцяної землі свідчать про здійснення та силу Божих благословень, даних отцям, себто благословень Бога історії спасіння. Саме тому землеробські свята пов’язуються з найвизначнішими моментами цієї історії: природа й історія, не заперечуючи одна одної, взаємодоповнюються в почитанні єдиного Бога. Перше свято весни та цілого року стає святом народження Ізраїля як Божого народу. Свято жнив (П’ятдесятниця) – це свято дару Тори, себто Закону.
Осіннє свято спершу нагадувало про життя в пустелі (існував звичай поселятися під час цього свята на один тиждень у кучках, тобто в солом’яних куренях); утім, згодом воно прибере відтінку свята месіянських надій: збір плодів та завершення землеробського року були чинниками, що легко надавалися на те, аби стати символом кінця часів, радости, багатства, повного здійснення Божих обітниць. Саме тому у Второзаконні наказано, щоб відновлення союзу здійснювати під час цього свята, що було спрямоване до майбуття (Втор. 31:9-13).