Реставрація богослужіння (Езд. 1-6)
Повернення перших ізраїльтян, відбудова вівтаря жертвоприношень, а згодом і храму – ось основні події, про які розповідається в перших главах книги Ездри.
Відбудову вівтаря жертвоприношень було швидко завершено, і євреї ще восени того самого року, коли повернулися, могли відзначати свято Наметів, чи Кучок, і, правдоподібно, також день Покути (стосовно єврейських щорічних свят пор. Лев. 23). Нагадаємо, що вівтар жертвоприношень, на якому спалювали жертвуваних тварин, стояв на підвищенні назовні, перед фасадом храму. Відбудовуючи ж сам храм, юдеї зіткнулися з важкими труднощами, тому що їм перешкоджало сусіднє населення, самаритяни, – мешканці території давнього Північного царства, знищеного в 722-му році (пор. 2 Цар. 17:24-41). Вони дивилися недобрим оком на відновлення автономії юдейської спільноти, внаслідок чого Самарійський округ втратив би частину території та прибутків. Спершу вони спробували проникнути до Єрусалиму, який на той час перебував у процесі відбудови, пропонуючи свою співпрацю у відбудові храму; після ж відмови євреїв (мотивованої тим, що самаритяни були гібридним населенням, сформованим з євреїв і поган, яке практикувало таку ж гібридну релігію) власті Самарійського округу поклопоталися при перському царському дворі, знайшли деяку підтримку в самому Єрусалимі та спромоглися перервати роботи над відбудовою міста (Езд. 4:24). Роботи були започатковані церемонією, яка зворушила та піднесла на дусі всіх, а особливим чином – ту жменьку похилих віком ізраїльтян, які 70 років перед тим бачили ще не зруйнований прадідний храм Соломона і з жахом згадували ту пожежу, в якій він згорів (Езд. 3:10-13).
В Езд. 4:6-23 наведено два листи, де задокументовано вороже ставлення самаритян до юдеїв у першій половині V ст., коли вони після відбудови храму вирішили відбудувати також і міські мури. Самаритяни потрактували це як акт ворожого настановлення та ворохобности проти перського царя і таким чином домоглися указу про зупинення робіт. Однак ізраїльський народ мав вже у своєму розпорядженні місце для богослужіння та молитви й очікував від Бога кращих часів також для свого матеріяльного життя, яке тривало в жалюгідних умовах. Треба звернути увагу, що в цій розповіді про реставрацію богослужіння первосвященика Ісуса та Зоровавеля, князя із роду Давида, завжди згадувано разом – як осіб, що відповідальні за ізраїльський народ.
В історичному контексті перших десятиліть реставрації вміщено і проповідь деяких пророків: анонімного автора останніх 11-х глав сучасної книги Ісаї (Іс. 56-66) та пророків Огія й Захарії.
Реставрація релігійного життя (Езд. 7-10)
У 7-ій главі автор починає розповідь про героя, від якого ця книга запозичила свою назву, тобто про Ездру. Він був священиком, який, перебуваючи в чужій землі, посвятив себе наполегливому вивченню Божого закону. Це спонукало його не лише ревно дотримуватися закону особисто, а й учити його інших засланців та заохочувати їх до його сповнювання (Езд. 7:6-10).
Крім цього, Ездра був відомий та поважаний у перському царському дворі; це дало йому змогу зорганізувати повернення на батьківщину ще однієї групи євреїв і самому прийти до Єрусалиму із офіційним уповноваженням провадити нагляд, чи зберігався закон Мойсея. Він отримав також доручення привезти до Єрусалиму дари, що їх особисто сам цар послав для єрусалимського храму. Очевидно, за тим благородним жестом царя Артаксеркса І (Езд. 7:12-26) стояло значно більше політичних, аніж релігійних інтересів. Юдея містилася на кордонах з Єгиптом, отож перський цар намагався здобути собі прихильність юдейського населення. Але Ездра, маючи глибоку віру, вбачав у цьому вчинкові царя Господню руку, що послуговується навіть поганськими царями, щоб виявити Свою любов до Ізраїля (Езд. 7:27-28).
У місії Ездри немає нічого дивного: перські царі залишали релігійну свободу народам своєї імперії, зоставляючи в силі їхні закони. Повага до автономії та до місцевих звичаїв була умовою стабільности та миру у величезній Перській імперії.
Коли Ездра прибув до Єрусалиму, його поінформували про велику небезпеку для релігійного життя народу, яка могла звести богослужіння до чисто поверхневих церемоній: цією небезпекою були мішані подружжя, тобто подружжя євреїв з жінками з інших народів. Такі подружжя були в Ізраїлі заборонені (Вих. 34:11-16; Втор. 7:1-4) з огляду на негативний вплив, що його поганські жінки чинили на своїх чоловіків; приклад Соломона не потребує коментарів.
Завдяки своєму авторитетові Ездра зумів спонукати євреїв прийняти дуже важке й болісне для багатьох сімей рішення: розлучитися з чужоземними жінками та відіслати їх до народу, з якого вони походили. Книга різко обривається на цьому рішенні. Для його впровадження в життя Ездра, окрім своєї віри та авторитету, мав особливі повноваження від царя, що також дозволяли йому виправдати це рішення перед народами, з яких походили відпущені жінки.
Ізраїль мав залишатися народом, відділеним від інших, – насамперед в оцьому періоді, коли поганські звичаї могли дуже легко проникнути в його життя та зруйнувати його віру, оскільки його незалежність була втрачена. Весь народ, за винятком незначної частини, зобов’язався виконати рішення Ездри.