Заслання зруйнувало Ізраїля як суверенний, незалежний народ. Реставратори, незважаючи на всі бажання, звісно, уже не могли поважно думати про відбудову давньої монархічної державности, а останні пророки наголошували основним чином на відбудові храму, на реорганізації літургії та на дотриманні справедливости й релігійности. Монархічна та націоналістична реставрація була практично неможлива в Перській імперії.
Зоровавель, повернувшись до Єрусалиму з валкою засланих (пор. Езд. 2; Неем. 7), викликав тимчасовий ентузіязм. Пророки Огій та Захарія бачили в ньому Божого посланця для здійснення реорганізації повернених та відбудови нового храму й називали його месіянським титулом «Пагона» (Зах. 3:8; 6:12), цитуючи пророцтво Єремії (Єр. 23:5). Будова храму була завершена в 515-му р.; утім, розповідь про його посвячення про Зоровавеля вже не містить жодної згадки (пор. Езд. 6:15-18).
Багато євреїв залишились у Вавилоні навіть після 538-го року, але це не були відступники чи байдужі люди. Родини, з яких походили Ездра та Неемія, безсумнівно, не були такими; у кожному разі, ці дві постаті, що мали найбільші заслуги в реставрації, абсолютно не відчували обов’язку жити в Палестині, аби бути добрими ізраїльтянами. Релігія на той час вже звільнилася від своїх матеріяльних та історичних носіїв (землі, храму, династії). Саме на засланні кожен ізраїльтянин починає відчувати, що він важливий сам по собі задля свого вибору, а не лише як «один із маси» і що немає потреби бути в Єрусалимі, серед свого народу, щоб могти молитися та покланятися Богові. Релігія стає більше особистою і, відповідно, духовнішою саме завдяки посмертному впливу пророків Єремії та Єзекіїля та завдяки впливу історичних обставин. Дедалі більше второвує собі дорогу переконання, що правдивий Ізраїль – це «народ вибраних», а не «вибраний народ». Під впливом Єзекіїля та його видіння майбутнього Ізраїля (40-48 гл.) свою провідну роль дедалі сильніше починають усвідомлювати священики, що були після заслання єдиною практично визнаною владою. Вони щоразу більше розуміють необхідність реорганізації нової спільноти таким чином, щоб ретельно зберігати Мойсеєві закони. Тепер вони є не лише міністрами богослужіння, а також дослідниками стародавніх текстів, що їх вони згодом пояснюватимуть народові: вони стають «людьми книги». У цьому значенні прилюдне читання закону (пор. Неем. 8), що його організовував Ездра, знаменує початок нової епохи для Ізраїля. Поступово створюються справжні школи, де готували цих учителів, яких називатимуть книжниками і між якими буде щоразу більше мирян. Усе, що Ізраїль мав знати, сказав Мойсей та його закон. У цей період остаточно збирають воєдино й публікують ці тексти (П’ятикнижжя), і вони стають абсолютно певними засадами, якими слід керуватися все життя.
До них не додають більше нічого. Натомість започатковується інша література – яка розтлумачує та коментує закон.
У такому кліматі ширшого застосування та оцінювання в ізраїльській культурі людського розуму та більшого визнання індивіда як такого розвивається сапієнціяльна література. Вона і в Ізраїлі, як і в інших великих народів стародавнього Середнього Сходу, мала дуже давню традицію, але не була дуже популярна в період монархії, коли домінували могутні постаті пророків, що переважно зупиняли увагу на колективному аспекті Ізраїля (народ, його віра, його гріхи, його доля і т. д.). Тепер цю традицію опрацьовують літературно.
Що таке «мудрість»
Сапієнціяльна література була поширена на Середньому Сході ще перед тим, як Ізраїль увійшов у Ханаан. На відміну від історичної та пророчої, сапієнціяльна література, принаймні як літературний жанр, є більше чужоземного походження. Євреї знають, що вони не перші в цій сфері, і найбільша похвала, яку лиш міг висловити автор книги Царів Соломонові, – це констатація, що він став мудріший від єгиптян та від синів Сходу (1 Цар. 5:10), які були загальновідомими еталонами для порівняння.
Дуже загальним об’єктом цієї літератури є «мудрість». Мудрість – це якість, яка має бути притаманна насамперед цареві; це здатність добре управляти та вершити справедливість, здатність досягати успіху у своїх задумах. Мова йде не про якісь систематичні умогляди, а про «практичний» розум, що стосується конкретної поведінки.
Звісно, цар – не єдиний керівник. Є ще ціла низка чиновників центральної та місцевої державної адміністрації, що залучені до цього урядування. Вони є «книжниками» в силу своїх обов’язків і на практиці стають «мудрецями».
Мова йде про дуже роздрібнену мудрість, зафіксовану та повторювану в простеньких фразах, у коротких прислів’ях, що дають поради, як здобути кар’єру. Вони базуються на досвіді та на спостереженні за людьми (як тими, що перебувають нагорі, так і за тими, що є внизу соціяльної чи бюрократичної єрархії). Єдина мета цих настанов – це особиста користь: як уникнути картань і покарань та здобути собі повагу й довіру, аби могти підноситися на дедалі вищі щаблі. У цій мудрості немає жодного релігійного і часом навіть морального зацікавлення.
Завдяки тому, що цю літературу плекали в кругах царського двору, вона невдовзі стала міжнародною, позаяк зв’язок між різними державами та дворами підтримували якраз із допомогою книжників різних канцелярій, між якими відбувалося дипломатичне листування. Само собою зрозуміло, що ця мудрість проникла і до єрусалимського царського двору – починаючи ще від часів Соломона, який зорганізував державу, централізувавши владу та поділивши територію на адміністративні регіони, підпорядковані царським чиновникам, та підтримував інтенсивні дипломатичні й комерційні зв’язки з іншими державами.
В Ізраїлі ця мудрість зустрічається з релігією, глибоко закоріненою в душах та доволі чітко скристалізованою. І її не відкидають, адже ізраїльтяни розуміють, що мудрість є дорогоцінним скарбом і що в ній криється величезне добро. Але саме тому вона належить Богові: лише Він володіє нею в повноті і тільки Він може нею даром наділяти (2 Сам. 14:17-20; 1 Цар. 3:9). І все ж таки вона водночас є і плодом навчання та особистого зусилля (Сир. 39).
Цю мудрість вважають не лише головною прерогативою Бога, Творця та Управителя всесвіту, Який «добре» здійснив усі Свої діла (Бут. 1), але її дедалі більше наближують до закону (пор. Сир. 24:22), що його сам Бог дав Ізраїлеві як шлях до щастя, багатства та добробуту. Мудрість в Ізраїлі чимраз більше буде перетворюватися на роздумування над законом і над минулою історією і щоразу більше буде втрачати свій світський характер, притаманний для неї в інших літературах (пор. Прип. 1-9 з Муд. 10-19).
Безмежно мудрий і всемогутній Бог не є далекий від людини: Він крок за кроком іде поруч з нею в її житті, як свідчить історія Ізраїля. Він дав Своєму народові низку норм, зібраних в «законі Мойсея», що є дорогою мудрости (пор. Втор. 4:6). Отож початком будь-якої правдивої мудрости та умовою будь-якого щастя буде острах Господній (Сир. 1:9-18; пор. Пс. 111:10), що в біблійному розумінні означає не просто боятися Бога, а мати глибоку пошану та довіру до безмежно святого, доброго і вірного Бога, що спонукають до сповнення Його волі.
Утім, від міжнародної сапієнціяльної літератури ізраїльська мудрість зберегла спосіб висловлення, стиль та термінологію.
Сапієнціяльні книги видаються начебто менш натхненими, оскільки в їхньому змісті часто знаходимо настанови дуже «людської» мудрости, а то й навіть просто доброго виховання. І це правда; але це означає, що все, що лиш доброго, чесного, справедливого та корисного може знайти людський розум власним роздумуванням та власними зусиллями, Боже об’явлення не заперечує. Адже цим роздумуванням керував Бог, Він надихнув його, а відтак потвердив його Своєю божественною владою. Бог не завжди безпосередньо об’являв Своєму народові те, що хотів дати пізнати йому та всьому людству; часто Він просто провадив «мудрими» людьми в їхніх роздумуваннях. Кажучи: «провадив», хочемо підкреслити, що роздумування єврейського народу перейшли складний шлях, поки дійшли до мети, яку Бог їм установив. Тому в деяких дуже важливих питаннях, як, наприклад, у питаннях про вічне життя чи про проблему щастя та терпіння в цьому житті, остаточне слово буде сказане лише в останніх сапієнціяльних книгах, а іноді його можна буде знайти хіба лиш у новозаповітному об’явленні.
У цих книгах виразніше, ніж в інших збірках, видно завдання, якого Бог вимагає від людини, і те, наскільки цінним є той фундаментальний дар, що Він йому дав, – розум, який розуміє та оцінює, мислить і роздумує; адже цей дар перевищує всі інші як природні, так і надприродні, як тимчасові, так і вічні дари.