Однією із найболючіших проблем для авторів сапієнціяльних книг була проблема «відплати», тобто питання, як Бог нагороджує або карає людину.
Ізраїльський світогляд після заслання має тенденцію до дедалі глибшої переоцінки людської особи, і сапієнціяльна література спрямовує найбільшу увагу на індивіда. Дедалі більше відчувається проблематичність його особистих взаємин із Богом та з іншими людьми, значення його особистого життя та долі. Історичний досвід стосунків між Богом та Ізраїлем та елементарне відчуття Божої справедливости спричинили перенесення на індивідуальний рівень поняття безпосередньої відплати: кожен у своєму житті отримує те, на що заслуговує, подібно, як Ізраїль у ході своєї історії отримував те, що сам собі заслужив, – його успіхи або невдачі залежали від його вірности чи невірности Богові Йгвг та союзові з Ним.
Ця теорія не могла витримати натиску щоденного досвіду, і тому починається «скандал» Божої справедливости: міркуючи такими мірками, за якими Бог посилає безпосередньо все, що стається, можемо зробити висновок, що іноді Він завдає страждання добрим, тим, хто зберігає Його заповіді, а натомість дозволяє розкошувати безбожним, несправедливим.
Видається, що ця дилема не має розв’язки: або вірити в традиційні твердження, заперечуючи досвід, або ж вірити досвідові, заперечуючи Божу справедливість (себто заперечуючи, у кінцевому підсумку, самого Бога); але несправедливий Бог був протиріччям також для ізраїльтян – не лише з погляду логіки, яка, мабуть, не дуже їх цікавила, а передусім з погляду їхнього досвіду та історичної пам’яті: у своїй історії вони пізнали Бога «справедливим», ще частіше милосердним, а не «несправедливим».
Ця дилема під цим оглядом ділить сапієнціяльні твори на дві течії, хоч жодна з них не доходить до крайніх висновків:
а) течія, до якої належать книги Приповістей, Сираха та деякі псалми, більше акцентує увагу на традиційній позиції; вона намагається пояснити досвід, говорячи про тимчасовість успіхів безбожників, про впевненість, що вони будуть покарані і т. п., – одне слово, звіряючи все на Бога;
б) представлена книгами Йова та Проповідника течія протесту краще відповідає дійсності; вона хотіла б довідатися про щось точніше і ставить проблему відплати та щастя гостріше, наводячи як приклад справді крайні випадки. Але вона лиш наче б’ється головою об стіну, свідчачи таким чином про свою тривогу, про потребу та прагнення отримати об’явлення тайни життя і долі кожної людини. Однак наразі вона змиряється з дійсністю і, незважаючи на все, не втрачає віри, навіть коли не розуміє; вона лиш акцентує увагу на цьому кричущому контрасті.
Історія ще раз візьме на себе завдання здійснити ще один вирішальний крок в об’явленні: макавейське повстання зі своєю жертовністю в захисті релігійної спадщини навіть ціною власного життя учинить Ізраїля здатним прийняти вирішальне об’явлення: життя, пожертвуване Богові задля збереження Його закону, буде повернене, і нагорода прийде після смерти.
Книга Мудрости (Муд. 1-5) подає синтез цих двох суперечливих позицій – синтез, до якого традиційна теза насправді була найближче, хоч вона видавалася найменш вірогідною з позиції життєвого досвіду, яку займали книги Йова та Проповідника.
* * *
Сапієнціяльні книги називають також «поетичними», позаяк вони написані майже виключно у формі поезії зі строфами, римою та рядками, але не так, як у нашій літературі. Рядок має свій ритм, що полягає в незмінній кількості головних наголосів, тимчасом як кількість проміжних складів може мінятися. Ця поезія часто висловлює думки і роздуми, почуття і враження двома «паралельними» фразами, друга з яких: а) повторює іншими словами зміст першої; б) або підсилює її, заперечуючи протилежне до неї твердження; в) або ж доповнює її, розвиваючи те, що в ній сказано.
Сапієнціяльний спосіб мовлення, що часто побудований із коротких обірваних фраз, не принаджує до читання цих книг; їхній текст може бути не зовсім плинний, а подекуди і взагалі нечитний – принаймні в наших перекладах, які не в силі передати краси, милозвучности та поетичних знахідок оригінального тексту. З іншого боку, ці книги слід читати не підряд, як прозові тексти, а короткими уривками. Вони написані для того, щоб роздумувати над ними, щоб кожен читач розмірковував про ті вказівки та практикував їх у власному житії.
Сапієнціяльні книги – це Приповісті, Йов, Проповідник, Сирах і Мудрість. До них додають також Пісню пісень і книгу Псалмів, хоч вони мають інший характер.
Приповісті
Як говорить сама назва, ця книга – це збірка коротких висловів, коротких речень, що містять у собі моральні норми та правила поведінки або просто констатують якийсь факт, не висловлюючи жодного судження про нього, щоб людина просто взяла його до уваги. Назва цієї книги така: «Приповісті Соломона, сина Давидового, царя Ізраїлевого», – і до неї входить кілька збірок приповістей. Вступна частина (Пр. 1-9), правдоподібно, належить тому, хто зібрав докупи різні збірки й опублікував їх в одній книзі. Самому Соломонові приписують дві збірки: Пр. 10:1-22:16 і Пр. 25-29. Звісно, немає певности, що приповісті, які містяться в цих збірках, належать великому єрусалимському цареві, але цілком правдоподібно, що багато з них завдячуються йому або мудрецям царського двору його часів.
Перші дев’ять глав книги – це наче велика передмова не лише до книги Приповістей, а й до всіх сапієнціяльних книг. Опріч декількох блоків справжніх приповістей (Пр. 3:27-35; 6:1-19), ці глави містять у собі неодноразові заклики шукати та набувати правдивої мудрости. Ба більше – сама мудрість, наче жива особа, говорить про себе, вихваляє себе та подає себе як найціннішу річ, якою людина лише може володіти, оскільки вона є даром, що походить від Бога, і хто її має, той осягає самого Бога, тобто осягає блаженство.
У 8-ій главі знаходимо перший з уривків, в яких мудрість трактовано як божественну дійсність і майже як особу, відрізнену від самого Бога.
За допомогою цієї Своєї мудрости Бог сотворив і впорядкував усесвіт; за допомогою цієї мудрости Бог хоче впорядкувати життя людини – єдиного сотворіння, яке здатне щось зрозуміти про Божу мудрість та вчинити її засадою власного життя; тому для мудрости забава бути «із синами людськими» (Пр. 8:31). Хто її практикує – перебуває на Божій дорозі, на дорозі життя; хто ж відкидає її – відкидає життя і, відповідно, перебуває на дорозі смерти (Пр. 8:35-36).
Цей заклик завершується твердженням, що пізнання Бога, Який виявив Себе в сотворенні світу й передусім в об’явленні, та страх перед Ним – це основа, на якій слід будувати власне життя і якою керуватися у власній поведінці.
Приповісті, що містяться в секціях Пр. 22:17 – 24:34 та 30-31, приписують іншим мудрецям. Книга завершується похвалою досконалої жінки в домі (Пр. 31:10-31), справжньої колони родинного вогнища, твердої опори для чоловіка, для дітей та слуг. Автор з приємністю описує цей ідеал власне через те, що він відображав менталітет єврейського народу.
Книга без жодного порядку перелічує індивідуальні, сімейні та соціяльні чесноти; справедливість і любов, милостиня і прощення кривд, вірність ретельно обраним добрим друзям – це теми, до яких книга неодноразово повертається. Обов’язки співжиття між чоловіком і жінкою та обов’язки щодо дітей – це ще один важливий пункт, і не лише тому, що на батьках лежить головна відповідальність за виховання дітей, а також і тому, що в час автора і ще впродовж довгих століть єдиною школою була сім’я: звідси й обов’язок батька щодня навчати дітей, виправляти й заохочувати їх. Навчання основним чином полягало в закарбуванні в розумі дітей тієї практичної мудрости, яка притаманна справедливій, чесній, розважливій і богобоязливій людині. Хиби, звісно, осуджують, причому нерідко яскравими й мальовничими образами (пор. Пр. 6:6-11).
За всім – і за чеснотами, в яких вправляється мудрий, і за хибами, яким віддається дурний, – пильнує Бог. Він дає кожному те, на що той заслуговує (Пр. 10:6,22,29). Мусимо звернути увагу, що ця відплата в книзі Приповістей стосується теперішнього життя.
У той час, коли Бог ще не об’явив був тайни майбутнього життя, ізраїльтяни очікували нагороди за свою добру поведінку в цьому житті (пор., наприклад, Пр. 3:1-2,9-10,16). Нагорода для мудрого і праведного – це довге життя, добробут, багато дітей, щедрий урожай, повага від співгромадян та ін. Усе це було доказом того, щоб Бог благословив і нагороджував тих, хто жив «мудро», дотримуючись Його закону. І навпаки, хто поводився «нерозумно», зневажаючи Бога і ближнього й віддаючи себе хибам, не міг насолоджуватися тими благами. Цей спосіб мислення базувався, як уже було сказано, на діях самого Бога, як вони виявилися в первісній історії, у житті патріярхів і згодом в історії ізраїльського народу. Бог виховував Свій народ поступово, щоб врешті довести його до об’явлення майбутнього життя, посмертної винагороди та тілесного воскресіння. Але в той час Ізраїль ще не міг «витримати» такого об’явлення, і тому вся увага була звернена на це життя. Євреї знали, що, живучи «як нерозумні», вони віддалялися від Бога й, відповідно, від усіх благ та щастя, які тільки Він міг дарувати. Тому Боже прокляття являє собою те цілковите віддалення від щастя і від життя, що відповідає засудові, хоч тоді це ще не цілком було зрозуміле.