Книга Йова, написана, правдоподібно, у V ст., – це книга драми страждань безвинної людини, яка в розпуці шукає пояснення на свої запитання.
Погідні й мирні переконання книги Приповістей, що щастя і добробут у цьому житті – це знак Божого благословення і винагорода за «мудру», тобто богобоязну й чесну поведінку, сильно сколихнула книга Йова.
Ця книга відкривається розповіддю в перших двох главах про одного праведного, багатого і щасливого чоловіка, на якого в певний момент спадає лавина невимовних нещасть; діти, добро, здоров’я – усе він втрачає…, окрім жінки, яка, замість того щоб підтримати та розрадити чоловіка, намовляє його проклясти Бога та бажає йому смерти. Спочатку Йов з геройською терпеливістю, без нарікань приймає свою долю. Саме завдяки окремому читанню цих двох глав терпеливість Йова стала приповісткою. Але автора книги цікавить не його терпеливість. На основі того, що йому було відомо про цього чоловіка, не єврея, але все ж таки «щирого і праведного», автор розмірковує про його долю та про нещастя, яке часто спадає на кращих людей – тих, кого Бог згідно з традиційною доктриною мав би найбільше благословляти.
Велику вагу в цих двох главах мають сцени, що їх автор уявляє собі на небі. У цій «небесній передмові» він описує спір між Богом і спокусником Сатаною, в якому на карту ставиться вірність Йова; цей спір відбувається набагато вище від нього, він про нього не знає і не дізнається навіть у кінці. Бог не об’являє його Йовові.
Що це значить?
Автор знає, що «на небі» існують мотиви, чому безвинний мусить терпіти, неможливо, щоб їх не існувало, і неможливо, щоб існувала якась розв’язка, яка не була б пов’язана з Богом. Ті мотиви просто ще не дійшли до землі. Автор має на гадці «випробування вірности» Богові, якого не може уникнути ніщо в цьому світі, що Він його сотворив і ним управляє. Але він не претендує, щоб це була адекватна та вичерпна відповідь, отож і не вкладає її в уста Бога, коли Він об’являється Йову в кінці книги. Насправді треба буде очікувати аж Нового Заповіту, щоб мати повніше бачення цієї проблеми, в якій випробування у вірності, безсумнівно, є складовою частиною.
Автор будує свою книгу у формі довгого діялогу Йова зі своїми трьома друзями – Еліфазом, Біддадом та Цофаром, які приходять відвідати його і, виявивши на східній лад своє співчуття і солідарність з товаришем (Йов 2:11-13), розпочинають з ним дискусію про нещастя, яке його спіткало, та про його причини. Суперечка починається зі слів Йова, який нарікає на своє прикре становище (Йов 3:3-26). Тоді почергово слово тричі беруть Йовові товариші. Після кожного слова йде відповідь Йова, який не може згодитися з думкою друзів. Таким чином маємо потрійну серію промов: а) 4-14 гл.; б) 15-21 гл; в) 22-27 гл.
За ними йде 28-ма глава, що є прекрасним гимном на честь незбагненної для людини Божої мудрости. У 29-31 гл. Йов мовби розмовляє сам зі собою, із сумом згадуючи гарні минулі часи та обстоюючи свою невинність у будь-якому гріхові. У 32-ій главі на сцену виходить новий персонаж, Елігу, який бере слово аж до 37-ї глави і також намагається викласти свої мотиви, чому Бог мав покарати Йова.
Усі ці герої обстоюють і повторюють переконання, що були поширені в їхній час: а) Бог не може завдавати терпіння та доводити до погибелі безвинного; б) гріх вимагає кари; в) Бог може знайти провину в кожній людині, не виключаючи Йова; г) з іншого боку, кара існує для того, щоб людина поправилася: визнання власних гріхів і поправа повернуть багатство, тобто Боже благословення (пор., наприклад, Йов 5:17-26). Якщо Бог так покарав Йова, це значить, що той винний, незважаючи на всі його протести. Вони посилаються на досвід, на традиційне вчення та на своє розуміння Божої справедливости й безперестанно повторюють ці думки, кожен своєю манерою висловлюватися. На противагу всім їхнім аргументам Йов ставить своє чисте сумління, свідомість, що він нічим не прогрішився перед Богом. Він невинний, проте мусить терпіти. Терпіти як людська істота, яка іноді не може стриматися й проклинає день свого народження та своє сповнене терпінням життя. Із цими моментами чергуються його майже завжди врівноважені нарікання та обстоювання своєї безвинности (пор. Йов 29 – 31), і навіть серед терпіння він висловлює свою непохитну віру в Бога (пор. Йов 19:25-27) – що Він не залишиться байдужим і ще скаже Своє останнє слово, виявляючи невинність Свого слуги перед тими, хто його осуджував.
Врешті в розмову вступає сам Бог (Йов 38-41). Він також нагадує Йовові Свою безмежну мудрість, з якою Він сотворив світ й управляє ним та всім, що міститься в ньому, і запитує: яке Йов має право звинувачувати Бога?
Безмежна Божа велич бере гору над Йовом, і він розуміє, що перед Богом не можна зробити нічого іншого, як лиш замкнути уста (Йов 40:3-5), схилити голову та довіритися, незважаючи на все, що б не трапилося, Його мудрості і доброті. Неможливо піднестися на Його рівень і сперечатися з Ним чи кинути Йому виклик. Йов усвідомлює, яка безмежна відстань розділяє Бога і людину, і після другого Божого слова складає визнання своєї віри (Йов 42:1-6). Бог приймає цей акт довіри, повертає Йовові подвійно від того, що він мав перед своїм випробуванням, і Йов щасливо закінчує своє життя, «насичений днями» та скуштувавши всіх насолод (Йов 42:7-17).
Таким чином Бог привселюдно й на ділі виявляє невинність Йова перед його друзями, які, намагаючись оборонити Бога своєю мудрістю, виявили себе дурними.
Та все ж таки проблема терпіння безвинного залишається нерозв’язана; Бог не об’явив цієї тайни, і вимагає лише віри в Його безмежну мудрість. Але, незважаючи на те, що кінець поеми не дає розв’язки цієї проблеми, він ясно вказує, що останнє Боже слово – це щастя людини.