В історії Ізраїля існувала одна особа, яка найбільше прославилася своєю мудрістю, – це був Соломон. Як ми вже бачили, йому приписали всю книгу Приповістей, хоч до нього, чи до його часу, можна віднести лише дві збірки приповістей із цієї книги. Соломон був найбільшим «мудрецем» (пор. 1 Цар. 5:9-14) і в певному значенні батьком єврейської мудрости, так що йому майже спонтанно приписували всі сапієнціяльні висловлювання і під його ім’ям видавали навіть ті книги, що їх було написано за декілька століть після його смерти – як, наприклад, книга, про яку маємо намір говорити зараз, що була написана, правдоподібно, у III ст. Такий звичай побутував у ті часи, і в ньому не було умислу нікого обдурювати.
Назва «Проповідник», як ця книга називалася впродовж століть, відповідає грецькому слову Εκκλησιαστής, [Екклезіястес], яким було перекладено єврейське слово «qohulet», себто «той, хто промовляє на зібранні», чи, іншими словами, – проповідник.
Цей проповідник називає себе «сином Давидовим, царем в Єрусалимі» (Екл. 1:1), тобто Соломоном; він викладає «розсипані думки», роздуми про досвід свого життя. Тож це не є послідовний виклад на якусь визначену тему. Автор «кружляє» навколо однієї центральної думки: марноти всіх людських речей, їхньої нетривкости, їхньої перехідности і, відповідно, їхньої нездатности вповні вдоволити людину. Цю констатацію безнастанно повторювано в книзі.
Майже неможливо встановити якоїсь структури цієї книги. Можна розпізнати хіба лише передмову (Екл. 1:1-11), в якій сформульовано загальну тему, чи центральну думку, та підсумок (Екл. 12:9-14), де сконденсовано «екстракт» його роздумів: «Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!».
Когелет, подібно, як і Йов, критикує традиційні погляди. Страждущий праведник шукав причини свого нещастя; врешті Бог нагороджує його за вірність у випробовуванні, віддаючи Йовові подвійно його матеріяльні добра. Когелет робить ще крок уперед у цій критиці. Герой його книги ставить перед собою запитання: добробут, довголіття, матеріяльні блага – чи це справді щастя людини? Чи це справді незаперечний знак Божої любови? Факт, що багато лихих людей втішаються ними, гостро ставить під сумнів це переконання.
Когелет, який представляє себе в образі Соломона, міг втішатися найбільшим добробутом впродовж усього свого життя: він мав багатство, мудрість, любов, пошану, владу – усе, чого людина лише може бажати, і то в надмірі. Однак його душа не знайшла щастя; усі ці речі залишили в ньому порожнечу: серце людини є більше від усього того, що життя може йому дати. З іншого ж боку, Когелет констатує, що всім цим володіють також і ті, хто взагалі не живе чесно, не дотримується Божого закону (Екл. 7:25 – 8:14).
Автор книги також не дає відповіді на поставлене запитання і з певним розчаруванням висловлює думку, що, либонь, краще не ламати собі голови над цими надто високими для людського розуму запитаннями. Тому він радить втримувати у своєму житті здорову рівновагу: помірковано користуватися благами та втіхами, що їх можна осягнути, не впадаючи в безнадію через зло, якого не уникнути на своїй дорозі (пор. Екл. 9:7-10).
Когелет не є песимістом: не існує якоїсь примхливої долі, яка зсилає нещастя на добрих і дозволяє втішатися лихим; його думка просвічена страхом Божим та вірою в те, що Бог бачить, знає й бере до уваги все (12:13-14). Це значить, що Бог вважає кожну людину відповідальною за свою поведінку, отож настане час, коли виявиться справедливий Божий суд, який віддасть кожному по заслугах. Але як, де, коли? Цього Когелет не відає. «Під сонцем» відбуваються незрозумілі для людини речі, але цей вираз, що повторюється понад 20 разів у 12-х главах цієї книги, дає зрозуміти, що «над сонцем», у небі, мусить існувати якесь пояснення.
Він не розуміє «цього світу» так, як світ постає перед його очима; йому не вистачає рацій, щоб вичерпно пояснити те, що відбувається «під сонцем». Але він ізраїльтянин і знає, що над твердю, на якій сіяє сонце, існує хтось, кому це відомо, і тому світ мусить мати свій сенс. Когелет утверджує, хоч і парадоксальним чином, віру в Бога Ізраїля, яка є тим більше геройською, чим важчому випробовуванню піддається розум.
У кожному разі його книга має надзвичайну цінність, тому що в ній висловлено деякі фундаментальні істини:
а) недостатність людського розуму для розв’язання тайни власного щастя та Божої справедливости свідчить про потребу й очікування Божого світла, яке не може не прийти, оскільки сам Бог надихнув тих мудреців, щоб поставити під сумнів ці давні переконання Ізраїля;
б) матеріяльні блага, яких так наполегливо шукають усі люди, не дають щастя; отож Когелет вчить відмежування від них та поміркованости, що будуть прийняті й потверджені в християнстві;
в) констатація та переконання, що матеріяльні блага не дають щастя, нагадує убогим, що вони не є «забуті Богом», оскільки Він нагороджує не тими благами. І вони завжди залишатимуться тими, хто найкраще зрозуміє перше блаженство Ісуса Христа: «Блаженні убогі…» (Лк. 6:20; Мт. 5:3).
Книга Когелет, як і книга Йова, – це один із етапів на шляху об’явлення. Через те його не слід уважати остаточним. Бог виховує Свій народ поступово; вчення цих мудреців ставить під знак запитання чисто матеріяльні уявлення про щастя.
Сумніви в загальних переконаннях породжують прагнення подальших відповідей, які визріють свого часу.