Задумуючись над Божим царством, що його провістив й установив Ісус, – царством передусім внутрішнім і духовним, царством, що вповні буде здійснене лиш у майбутньому житті, – ми можемо зрозуміти, як Бог керував історією Свого народу. Він зродив у цьому народі одне надзвичайно важливе переконання – що повнота життя і щастя полягає в перебуванні з Богом. Далі впродовж століть Він вів Ізраїля до вдосконалення його поняття про життя і щастя, аби той поступово зрозумів, що воно означало і що крило в собі.
Входячи в історію людства, щоб дати почин його відновленню, Бог об’являє Себе Авраамові. Ця особистість, від віри якої залежала вся історія Ізраїля, була свого роду шейхом, власником рабів і худоби, главою маленького кочового племени, яке залежно від пори року переміщалося з одного місця на інше в пошуках пасовиськ для свого стада.
Авраам повірив Богові, Який йому об’явився. Він покинув свою рідню, землю, родових божків і довірився цьому незнаному Богові, який дав йому цілком конкретні обітниці:
- численне потомство і взагалі цілі народи (саме тому він міняє його ім’я Аврам на Авраам, що означає «батько багатьох народів», пор. Бут. 17:5);
- землю, якою буде володіти це потомство;
- таємниче благословення: «І благословляться в тобі (тобто за твоїм посередництвом, завдяки тобі) всі племена землі» (Бут. 12:3).
Авраам повірив і не просив більше нічого: те, що Бог йому обіцяв, у його час і для його рівня було максимумом щастя, якого людина лише могла бажати.
Авраам відчув на собі могутній захист цього Бога, і їхня «дружба» дедалі більше зростала, ставала дедалі ближчою. У цій близькості з Богом Авраам, а згодом Ісак і Яків, знайшли своє щастя.
У Єгипті нащадки патріярхів стали великим народом, але, мабуть, забули про Бога своїх отців. Мойсей віднайшов цього Бога в пустелі, куди він утік був, і повернувся до своїх співвітчизників в ім’я та із силою Бога Авраама, щоб визволити їх з-під тиранії єгипетського фараона і зробити їх вільним народом, аби він міг йти за Богом своїх отців та служити Йому.
Від часів Мойсея історія Ізраїля пережила надзвичайні злети й падіння. Після чудесного визволення та союзу з Богом на Сінаї настає віддалення від Нього, бунт і кара довгих років бродячого життя в пустелі. У цей час на Ізраїля чигала небезпека розсіяння, якщо взагалі не загибелі від тяжкого життя і банд бедуїнів та розбійників.
Після тріюмфального здобуття обітованої землі народ поступово підпадає під вплив поганської релігії і звичаїв переможених ханаанян, внаслідок чого наприкінці періоду Суддів Ізраїль потрапив під важке ярмо филистимлян, які на якийсь час заволоділи навіть ковчегом Заповіту.
Після чудесного національного та релігійного відродження в часи Давида і перших пророків (Самуїла, Натана, Ґада) настає повільний релігійний, моральний і політичний занепад із поділом держави на два царства аж до їхнього цілковитого знищення руками асирійців і вавилонян.
Цього разу це був справді кінець єврейської державности, і передусім кінець потомства Давида як царської династії. Видається, що Бог більше не дотримується Своїх обітниць. Але насправді кінець суверенної і незалежної єврейської держави – це не кінець Божих планів. Ця національна катастрофа радше була, мабуть, необхідна для того, щоб ці плани постали у своїй найглибшій дійсності. На засланні найкраща частина Ізраїля почала розуміти те, що пророки безуспішно проповідували впродовж довгих років. Релігія стала більш внутрішньою, більш особистою, залишаючись одночасно релігією Ізраїля як народу; цю релігію єврейський народ захищав до крови в часи Макавеїв; ця релігія спонукала ізраїльських мудреців до пошуку та до «відкриття» (завдяки світлу натхнення) вічного життя поза життям туземним.
Споглядаючи на цю історію здалека, можна прогледіти лінії Божого замислу. Він свобідно вибирає один народ, виймаючи його з того конкретного релігійного і морального середовища, в якому той перебував, і чинить його Своїм народом, Своїм царством, Своєю особливою власністю. Аби привабити його, Він дарує йому те, на що він був дуже чутливий. Час від часу настають кризові становища, що загрожують цьому народові знищенням і зникненням із лиця землі, як це траплялося з багатьма іншими народами в подібних обставинах. Однак Ізраїль витримує ці удари; він завжди знаходить у собі силу на спротив, завжди знаходиться якась людина чи група людей, що рятує його долю. І все це не залишає Ізраїля завжди на тому самому релігійному рівні. Переважно під час цих кризових періодів він починає розуміти Божу справедливість та Його вимоги, починає розуміти власну історію і власне місце у світі, починає розуміти вірність Бога Своїм обітницям. Упродовж усієї своєї історії під проводом своїх пророків Ізраїль вчиться пізнавати Бога.
Кінцевою точкою цієї історії, як ми вже казали, є царство Боже, що його провістив і встановив Ісус, – царство «не із світу цього» (Ів. 18:33-37). Щоб єврейський народ зміг якось збагнути це духовне й небесне поняття царства, Бог доводить його аж до вершини великого земного царства, а потім допускає до упадку всієї тієї людської слави і надії, що були лише тінню правдивої дійсности, недосконалим начерком того, що Бог готував і що почав здійснювати через прихід до людства Його Сина як звичайної людини.
Ми тепер могли б поставити собі наївне запитання, чому Бог «потребував» стільки часу і стільки подій, щоб дати пізнати людині фундаментальні речі, які стосуються її вічного спасіння. Більш-менш це було з тієї самої рації, з якої хлопчину, який бажає стати, наприклад, інженером, починають навчати додавання і віднімання та давати йому розв’язувати найпростіші задачки. Історія Старого Заповіту – це довге релігійне виховання народу, якого Бог хотів перетворити не наче помахом чарівної палички, але шануючи його свободу, формуючи в ньому відповідальність за вибір як вірности, так і невірности союзові.