Ісус Христос: сповнення закону
Стосунки між Богом та Ізраїлем регулював закон Мойсея. Цей закон, що вочевидь розвивався й далі після Мойсея, пристосовувався до менталітету, до обставин, до рівня цивілізації народу в час виходу з Єгипту, у довгі роки життя в пустелі та за нового життя, яке зорганізувалося в обітованій землі. Той комплекс приписів, очевидно, мав свою вартість у той час і був необхідний, щоб унормовувати життя єврейського народу; ми б дуже помилялися, якщо б недооцінювали ці закони чи насміхалися з них.
Але в єврейському законодавстві існує один значно важливіший аспект, про який не слід забувати. Усі ті закони – як Десять Заповідей, так і норми стосовно родинного, соціяльного та релігійного життя – були дані народові самим Богом або від Його імени: це Він був Володарем вибраного народу, це Він був Царем, як співається в цілій низці псалмів.
Отож зберігання всіх тих законів було виявом віри в Бога та вшанування Його, подібно, як непослух цим законам був непослухом супроти самого Бога.
В усіх тих законах, які Бог дав Ізраїлеві, Він шукав лиш оцього внутрішнього підкорення, цієї субординації волі і серця Його наказам, позаяк це було практичним виявом любови до Бога і до братів. Тому пророки, які краще від усіх зрозуміли вартість закону, закликали народ до цього внутрішнього підкорення Божому законові. Часто вони мусили докоряти народові, а ще більше його провідникам, що їхня віра зводилася лише до чисто зовнішніх слів і практик, не мала душі й не спонукувала до практичного життя згідно з Божим законом. Тому однією із найголовніших речей, які в очах пророків були необхідні для відновлення народу в месіянському часі, була насамперед переміна «серця», себто нутра людини, завдяки якій вона нарешті зрозуміла значення Божого закону і прийняла його з радістю (пор. Єз. 36 і дуже довгий Пс. 119, в якому оспівується і возхваляється Господній закон, джерело щастя, добра і миру). Саме тому псалмоспівець, молячи прощення в Бога, просить Його, щоб Він утвердив його серце (пор. Пс. 51:12). У цьому виявляється прагнення і потреба «благодаті».
Ісус стверджує, що Він прийшов привести закон до сповнення, а не усунути його (Мт. 5:17 нн), маючи на увазі, що Він хотів довести його до досконалости, себто осягнути те, що Бог, Його Отець, мав на меті, коли давав закон, а саме – щоб любов до Бога та до ближнього практикувати в щоденному житті. Саме тому Ісус скаже, що у двох заповідях любови зібрані весь закон і пророки (Мт. 22:34-40). Метою всього Старого Заповіту, як норми життя, було поступово довести єврейський народ до любови до Бога і ближнього. Але Ісусові слова, записані в Мт. 5:17, мають також і ще глибше значення – передусім у тому, що стосується приписів та законів про богослужіння. Як ми вже згадували, говорячи про книгу Левит, уся єврейська літургія була приємна Богові лише через те, що вона провіщала той досконалий чин богослужіння і досконалу жертву безмежної вартости, яку звершив Ісус Христос Своєю смертю на хресті. Він прийшов, щоб «сповнити», щоб здійснити те, що ці обряди показували в образі. Цю «символічну» вартість усієї єврейської літургії об’явив нам лише Новий Заповіт, зокрема Послання до Євреїв. Тож тільки особа Ісуса є тим світлом, що освітлює увесь старозаповітний закон, зокрема закон про богослужіння.
Ісус Христос: сповнення пророцтва
Старий Заповіт, нарешті, постає перед нами як обітниця. Також і тут божественна особа Ісуса та звершене Ним відкуплення є тим світлом, що дозволяє зрозуміти пророчі сторінки Старого Заповіту.
На цих сторінках часто йдеться про багатство, добробут у матеріяльному значенні, про могутність і володарювання Єрусалиму й ізраїльського народу над усім світом (пор., наприклад, Іс. 60). Про майбутнє тут сказано так, що просто помножено спомини та образи з минулого, так, мовби Нащадок Давида мав відновити земну владу цього великого ізраїльського царя.
Історія, мудро керована Богом, мала завдання навчити ізраїльтян не плутати образи з дійсністю. Звісно, євреї не уявляли собі, яким чином Месія мав розпростерти своє володіння над усією землею (пор.: Пс. 72:8-11; Дан. 7:13-14), ні як усі народи мали навернутися до ізраїльського Бога (пор. Іс. 2:1-4), ані яким чином вони мали прийняти те світло об’явлення (пор. Іс. 49:6), яким Ізраїль уже володів і яке Месія мав доповнити та вдосконалити. Але всі ці пророцтва насправді почали сповнюватися з приходом Ісуса і продовжують здійснюватися впродовж століть, що спливають між Його вознесінням на небо та Його другим пришестям наприкінці часів; своє повне здійснення вони знайдуть лише в блаженній вічності, де настане повнота перебування з Богом, яке було започатковане в Авраамовому «ходінні з Богом» (Бут. 17:1).
Висновок
Ісус Христос – це джерело спасіння також і для народу Старого Заповіту. Історія об’явила правдивого Бога та Його задум спасіння Ізраїля і всього людства. Ця історія вимагала від багатьох поколінь євреїв віри в Бога отців та Бога виходу з Єгипту. Обітниці вимагали від євреїв плекати надію, тимчасом як збереження закону було випробовуванням їхнього послуху та конкретної любови до Бога та до ближнього.
Як бачимо, Ізраїль також мусив практикувати три богословські чесноти: віру, надію і любов, – що є суттю нашого християнського життя.
Віра, надія і любов – це була відповідь, на яку Бог очікував від Свого народу за все те, що Він здійснював, об’являв і готував для нього. Метою Старого Заповіту було Воплочення Божого Сина, джерела благодаті і спасіння для всього людства від Адама й аж до останньої людини (див. Дії 4:12).
Тайна хресної смерти та воскресіння Божого Сина приносила спасіння ще перед тим, як звершилася історично. Тому насправді Церква існувала ще від Старого Заповіту, як стверджували найбільші Отці Церкви, в усіх тих, хто жив у вірі, надії та любові.
КІНЕЦЬ