Кумранські ессени

У часах Ісуса в Палестині існував ще один доволі оригінальний за своєю орієнтацією та організаційним устроєм релігійних рух – ессени. Про них теж немає жодної згадки в Новому Заповіті. До 1940-х років єдиним джерелом наших знань про цю секту були скупі відомості в таких стародавніх письменників, як Пліній Старший, Філон Олександрійський та Флавій Йосип. Сама назва «ессени» походить від арамейського слова, що означає «побожні» або ж «мовчазні».

За свідченням вищезгаданих авторів, один із найважливіших осередків ессенів, якщо взагалі не центральний осідок, містився неподалік від північно-західного узбережжя Мертвого моря. Ессени жили спільним життям, на кшталт монастирського, зберігаючи неодружений стан та віддаючи своє добро в спільне користування. Управляв спільнотою настоятель, обраний з-поміж її членів. День мав чіткий розпорядок, що передбачав молитву, навчання, ручну працю та ритуальні обмивання. Хто бажав увійти в цю спільноту, того спершу приймали на один рік як кандидата в послушники, після чого він мав перейти дворічний новіціят, де поступово посвячувався в доктрину та правила життя дійсних членів спільноти. Щойно тоді його можна було прийняти як повноправного члена.

Широке світло на життя цих «монахів» і на важливість їхньої інституції пролило передусім відкриття рукописів Мертвого моря (що випадково розпочалося в 1947 р.), а також здійснені внаслідок цього відкриття археологічні розкопки біля Кумрану (Hirbet Qumran), завдяки яким знову побачили світ останки величавих будівель монастирських обрисів. Ці будівлі зруйнувало в роках повстання (близько 68-го р.) військо Веспасіяна, який, спускаючись із півночі вниз по Йорданській долині, побачив на своєму шляху споруду, подібну на твердиню; її мешканці, либонь, спробували виявити спротив, тож були знищені разом зі своєю обителлю. Після цього Веспасіян піднявся зі своїм військом до Єрусалиму і розпочав його облогу.

Коли насувалася ця буря, кумранські монахи вжили заходів, аби зберегти свою найціннішу спадщину – бібліотеку пергаментних сувоїв, змістом яких були біблійні книги, правила спільноти та інші книги, що їх ми сьогодні називаємо апокрифічними. Вони упакували ці сувої в глиняні посудини (амфори чи глеки), ретельно запечатали, аби вони не пошкодилися, і заховали у важкодоступних скелистих печерах навколишніх позбавлених рослинности гір. Мабуть, ніхто з тих монахів, яким було відоме місце переховку бібліотеки, не врятувався, і їхні рукописи пролежали в печерах аж до 1947 р. Завдяки герметичному закриттю та сухому кліматові багато з них збереглися неушкодженими. Внаслідок систематичних пошуків у районі перших знахідок в одинадцяти печерах Кумрану було знайдено приблизно п’ятсот рукописів, деякі з яких повні, інші неповні, а певна частина – лише фрагментарні. На сьогодні ще далеко не всі знайдені рукописи опубліковано.

Ессенські документи пролляли нове світло на вивчення юдаїзму І ст. по Хр. – середовища, в якому зродилося християнство, позаяк усі юдейські документи, якими ми володіли дотепер, сягають не раніше 200-го р. по Хр. і всі належать до фарисейсько-рабинської традиції – єдиної, яка пережила катастрофу 70-го р.

Богословська і духовна орієнтація цих монахів мала апокаліптичний характер: вони вважали себе спільнотою «нового союзу», «синами світла», що на чолі з месією з Давидового роду мали боротися в останній і вирішальній битві проти синів темряви, себто проти всіх, хто не належав до їхньої спільноти, включно із євреями. Вони очікували двох месій: перший, так би мовити, мирянський месія, мав походити з роду Давида, а другий, вищий від мирянського, – зі священичого роду Арона. Кумранська спільнота мала суто священичий, клерикальний характер, із чітко розрізненими класами священиків, левітів та мирян, серед яких перший клас був вищий над усіма іншими. Вони не відвідували храму й відмежовувалися від єрусалимського священства, вважаючи його незаконним.

Дослідження Писань, молитва, праця, неодружений стан та дисципліна спільного життя – усе це становило надзвичайно високий ідеал, і тому не дивно, що перші християнські спільноти в Палестині запозичили деякі ідеї з Кумрану і що навіть відомо про особисті зв’язки між учнями Ісуса та кумранцями. Вчені вже дійшли згоди в тому, що саме палестинське середовище становить той ґрунт, в якому слід шукати коріння і перше тлумачення таких виразів, як «таїнство», «плерома» (повнота), «первні світу», «сини світла та темряви» тощо, що трапляються в Павла та Івана; раніше походження подібних виразів шукали в грецько-елліністичній культурі, яка, на думку деяких учених, начебто викривила і спотворила первісне вчення Ісуса.

Однак було б наївно робити з цього висновок, що первісне християнство походило з Кумрану. Пересадний ексклюзивізм та сектизм віддаляють цих монахів від християнства більше, ніж будь-яке інше тогочасне юдейське угруповання в розумінні поняття спасіння та способу його здійснення.

У часах Ісуса в Палестині проживали ще самаряни – мешканці центральної области Палестини, званої Самарією. Це була змішана з євреїв та поган народність, що сформувалася внаслідок падіння Самарійського царства під навалою ассирійців (722 р. до Хр.). Що стосується релігійного аспекту, то вони мали своє П’ятикнижжя й здійснювали своє богопочитання на горі Гарізім (пор. Ів. 4:19-24). З релігійних і расових причин юдеї вважали їх практично поганами, з якими не можна було мати відносин.

Ісус та перші проповідники Євангелія зайняли іншу позицію: самаряни стали першим кроком, поза чисто юдейським середовищем, тієї євангелізацїї, що мала сягнути аж до країв землі (пор. Дії 8:1-25).

Зрештою, поряд із послідовниками Ісуса продовжував існувати рух, що його започаткував Іван Христитель. У Новому Заповіті згадано про кількох учнів Івана Христителя, яких Павло та його товариші Акила і Прискилла зустріли в Ефесі (пор. Дії 18:25; 19:1-5). Схоже на те, що, незважаючи на всю близькість, між цими двома рухами існувало навіть деяке суперництво. Сліди груп, що залишилися вірними Іванові Христителеві, помітні ще впродовж багатьох століть на західному боці Йордану; а одна маленька громада під назвою мандеїв збереглася в Месопотамії аж до нинішніх часів.

Більшість народу не належала до жодної з цих партій, втім, не приховувала своїх симпатій до фарисеїв, так само, як згодом, вражена наукою Ісуса і повновладдям, з яким Він навчав, приваблена Його добротою й захоплена чудами, виявлятиме свою захопленість Ісусом. Проте лише дуже вузьке коло людей виявиться готовим піти слідом за Ісусом та «увірувати» в Нього. Ця групка буде мовби розчиною, що поступово просякне «тісто» народу, поширюючи науку Ісуса та спасіння, яке Він осягнув для всіх людей і всім дарує.

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ НОВОГО ЗАПОВІТУ

Зміст