«Через це подобає нам більше вважати на почуте, щоб ми не відпали коли. Коли бо те слово, що сказали його Анголи, було певне, а всякий переступ та непослух прийняли справедливу заплату, то як ми втечемо, коли ми не дбали про таке велике спасіння? Воно проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув, коли Бог був засвідчив ознаками й чудами, і різними силами та обдаруванням Духом Святим із волі Своєї.»
Добре відома притча: набожний християнин застряг під час сходження, висить на вузькому уступі скелі. За сотню метрів внизу вирує, б’ється об рифи океан. Над ним – гладка, непереборна стіна.
Він ревно благає Бога про порятунок. Несподівано з’являється величезний орел і пропонує нещасному видертися до нього на спину. Християнин відмовляється. Минає ще трохи часу, і над ним пролітає вертоліт, проте християнин махає йому рукою: «Пролітай!» Нарешті, спортивний літак починає кружляти над його головою, пропонують скинути мотузкову драбину, щоб він зміг спуститися нею. А християнин знову відмовляється і знай собі молиться: «Господи, що ж Ти не поспішаєш мені на допомогу?»! І Бог відповідає: «Я послав тобі птаха, вертоліт, драбину; чому ти нічим не скористався?»
Це анекдот, але з нього можна отримати суттєвий урок. Бог відповідає на молитви, але іноді зовсім не так, як ми розраховували. Бог нерідко діє завдяки «природним», випадковим речам і подіям. Якщо нам потрібна блискавка серед ясного неба, і тільки їй ми довіримо направляти нас, зціляти і рятувати, то ми пропустимо усі «звичайні» засоби, до яких прибігає Бог: мапа могла б вказати дорогу, лікар – вилікувати, вертоліт – врятувати. І дуже навіть безглуздо виглядатиме та людина (от про що говориться в Посланні до Євреїв), яка нехтує усім, що робить для неї Бог, лише тому, що чекала або хотіла чогось іншого.
У цьому контексті вибудовується цілий ряд подій, осмислена історія: Бог вже посилав Своєму народу Закон, який принесли ангели, – дивіться, що відбувається, коли люди нехтують цим. А що тепер? Що буде, якщо вони відмовляться прислухатися до чогось ще більш важливого і владного? Бог може визнати, що насправді люди зовсім не хочуть врятуватися, позбутися гріха і несправедливості, які вирують навколо, немов море, що розбушувалося, і загрожують не лише поглинути нас, напавши ззовні, але і, як ми скоро переконаємося до свого жаху і відчаю, затопляють нас навіть зсередини. От чому і тут, і далі в Посланні до Євреїв читачі-християни переконуються триматися за отримані дари, у жодному разі ними не нехтуючи, і мало того: дивитися уважніше, глибше вникати в ту істину і життя, які належать їм, оскільки вони належать Месії.
Уявіть собі, як ви пливете в маленькому човні далеко від берега і намагаєтеся вибрати вірний курс у найближчу гавань. Не можна допустити, щоб мотор перестав робити, і кермо потрібно тримати міцною рукою, інакше яка гарантія, що ви пливете в потрібному напрямку? Швидше за все, вас знесе зовсім не туди – чого доброго, на дикі скелі або в океан, звідки зовсім не розгледіти землю. Такого застереження потребують багато християн, особливо ті, хто виріс у християнській сім’ї, був членом церковної общини: занадто легко уявити, ніби ми маємо право жити за полегшеними правилами. Нехай інші думають за нас, моляться, вирішують важкі проблеми, а ми попливемо за течією, не докладатимемо зусиль – сама винесе. Біда в тому, якщо перестане робити мотор у нашому маленькому човнику, якщо ми не будемо власними руками повертати своє і нічиє інше кермо, нас почне зносити – все далі і далі, а ми цього і не відчуємо.
Ще того гірше: іноді ми захоплюємо за собою інших. Один мій знайомий маленький хлопчик одного разу відправився в магазин з мамою і маленькою сестричкою у візку. Хлопчик втомився, йому стало нудно, і він учепився за візка, але тільки він не підштовхував його вперед, а повисав на ньому, так що розсерджена мама досить швидко виявила, що їй доводиться тягнути покупки, везти візка, та ще і сина за собою тягнути. І нам у Церкві зустрічаються люди, які діють так само на общину чи дружнє коло, хоча більшість їх знайомих устигають пройти досить неабиякий шлях «під гірку», перш ніж зрозуміє, у чому річ. Кожен повинен час від часу ставити собі питання – чи дрейфує він або ж просувається вперед, день за днем, рік за роком, все уважніше прислухаючись до Звістки і не переконуючи себе в тому, що і сам усе знає і може з цієї миті рухатися далі за власним розумінням.
З усією очевидністю в цьому уривку зіставляються посланий через ангелів Закон Мойсеїв, із застереженнями і карою для тих, хто його не послухається, і Звістка про Ісуса. Сучасні західні християни часто розуміють це зіставлення як різкий контраст: жорстокий Закон і заспокійлива, утішлива, рятівна Блага звістка про Ісуса. Частково таке протиставлення має сенс, але ми багато що упустимо, якщо із закличного, вимогливого тексту, що змінює все наше життя, перетворимо Благу звістку на м’яку теплу ковдру. Коли король, президент, імператор, прем’єр-міністр або перша особа у вашій країні (яке б найменування вона не носила) шле вам з особливим кур’єром лист, ви вже постараєтеся прочитати уважно і все виконати, хіба не так? Але якщо ця висока особа з’явиться до вас особисто, ви не просто «виявите увагу» – вам здасться, ніби світ перекинувся. Так, Закон – депеша єдиного істинного Бога, спрямована через особливих кур’єрів – ангелів. Але за допомогою Благої звістки цар сам являється до нас, щоб говорити з нами лицем до лиця. Що ж буде, якщо ми відмовимося прийняти царя – ми тут занадто зайняті, не можемо прийти на зустріч, захоплені цікавою книгою і так далі, словом, нам не до нього?
І щоб ніхто не засумнівався, автор наводить чіткий доказ того, що Ісус і Його Звістка насправді є таке особисте відвідування Царя. Ісус проголосив Благу звістку про Царство Боже; ті, хто чув Його, підтверджували, що все так і було (з тексту Послання до Євреїв видно, що автор не належав до учнів періоду земного служіння Ісуса). Більше того – Бог сам свідчить про саме: під час проповіді цієї Звістки відбуваються дивні події, знамення, чудеса, зцілення та інші, не менш дивні справи: змінюються люди, сім’ї, цілі громади і міста.
Коли люди приймають цю Звістку, передусім вони відчувають у самих собі небувалу внутрішню силу – палка, особиста присутність, яка допомагає їм здійснювати небувале, вкладає в їх розум незвичні ідеї, спонукає стати новими людьми. Ця зміна йде зсередини назовні. Перші християни називали цю особисту присутність у людині Святим Духом Божим, маючи на увазі дар Божої присутності не лише в Ісусі – хоча це було і залишається надзвичайно важливим, але і всередині них. Послання до Євреїв не часто згадує Святого Духа, що мешкає в людині, проте в даному контексті і в декількох інших видно, що автор виходить з цієї передумови.
Які свідоцтва у вашому житті і у вашій церкві підтверджують істину та силу Благої Ісусової звістки? Якщо ви утруднюєтеся відповісти на це запитання, чи не означає це, що ви або ваша община пливете за течією, нехтуючи царською Звісткою, на яку слід було б звернути особливу увагу?