«Згадайте ж про перші дні ваші, як ви просвітилися й витерпіли запеклу боротьбу страждань. Ви були то видовищем зневаги й знущання, то були учасниками тих, що жили так. Ви бо страждали й з ув’язненими, і грабунок свого майна прийняли з потіхою, відаючи, що маєте в небі для себе майно неминуще та краще. Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю. Бо ще мало, дуже мало, і Той, хто має прийти, прийде й баритись не буде! А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає. Ми ж не з тих, хто хитається на загибіль, але віруємо на спасіння душі.»
Пророк бачив, як рушиться звичний йому світ.
Він бачив це, він молився, застерігав народ про катастрофу, яка неодмінно станеться, якщо люди не навернуться від своїх поганих шляхів. Він сподівався, що хоч хтось його почує, і увесь народ поступово почне прислухатися – і покорятися. Він чекав, спостерігав знамення, зберігав надію.
І мучився страхом, бо він знав, що станеться, якщо народ не одумається. Так і сталося: з’явилися всі напасті, лютий ворог, сильний і моторний, як леопард, хижий, як вовк, що сміється над опором, знищує усе на своєму шляху. Чому Бог не втрутився, чому не зупинив вторгнення? Чому Він дозволив злим язичникам узяти верх, полонити цілі народи, немов риб величезним неводом, і віддати хвалу своїй військовій силі?
Пророк цей Авакум; на його очах вавілоняни обрушилися на сусідні держави Близького Сходу, а Ізраїль, на той час ослабілий, лежав у них на шляху. Пророк розумів, що порятунку немає, він думав, що таке Боже рішення, але Бог поклав на нього не таке служіння, яке здавалося б личило в цій ситуації пророкові: ні, йому слід було закликати народ до спокою, чекати, молитися і вихваляти Бога, яка б біда не настала (Ав. 3:17-18).
До тих, хто залишався вірний, хто тримався Бога Ізраїлю, хоча сам народ Ізраїлю гинув під ворожим натиском, пророк звернувся з коротким словом, майже девізом: він протиставив вірних тим, хто намагався жити своїм розумом. «Подивіться на гордовитих, – сказав він, – неправедний дух у них. А праведний житиме вірою своєю».
Павло процитував ці слова в Рим. 1:17 і Гал. 3:11. Тут ми знову натикаємося на них. Авакум, по видимому, стверджує, що коли все навколо рушиться і перевертається з ніг на голову, істинний народ Божий повинен триматися і бути вірним до кінця. Віра найважливіша – вірність Бога Своєму народу і взаємна вірність людей Богові (слово «віра» і єврейською, і грецькою несе в собі, як обидва сенси, так можливість надати йому двосторонню спрямованість). Новозавітні автори постійно зверталися до слів Авакума ще і тому, що нещастя Ізраїлю, які почалися з вавілонського полону, тривали і в їх дні, а тепер, з пришестям Христовим, як вони сподівалися, Бог відкривав нове століття, століття позбавлення, порятунку і звільнення від гріхів.
Послання до Євреїв підхоплює і попередній вірш Авакума: «Конче прийде, не спізниться» (2:3). Здавалося б відстрочення на декілька століть може бути сприйняте як «зволікання», проте для автора послання суттєве, що з приходом Месії впритул підступив і Страшний суд, і порятунок. Якщо автор дожив до моторошної війни між євреями і римлянами (66-70 рр.), до руйнування Єрусалиму і Храму (а він, швидше за все, став очевидцем цих подій), він цілком міг сказати: «Про це саме я і попереджав». Суд над Єрусалимом, центром, звідки на євреїв, що визнали Ісуса Месією, на адресатів цього послання, обрушувалися гоніння, природно, сприймався як позбавлення тими, хто пройшов через випробування, згадані у віршах 32-34.
Ці вірші ясніше за інші місця послання дають нам уявлення про ситуацію, в якій знаходяться його адресати. Для них тяжкі часи почалися з моменту прийняття віри, як для християн, згаданих у Діях 8 або 1Сол. 2. Серед адресатів цього послання були, ймовірно, і ті, кого згадають у Діях Апостолів, та інші, що прийняли християнство одночасно з ними. Павло розповідає про те, як він свого часу гнав Церкву (Гал. 1:13), а це був самісінькій початок християнства. У 2Кор. 11 він оповідає про те, як переслідував побратимів-євреїв. Хіба і нас, у наш час, не обступають з усіх боків подібні приклади? Щойно утворюється режим, що має велику владу і не визнає християнську віру і свідоцтво, християни зазнають тиску – так було в країнах східної Європи в пору комунізму і холодної війни, так йде справа в Китаї, і в багатьох мусульманських країнах досі. Багато християн і сьогодні на власному досвіді знають, що таке публічні кепкування і фізичне насильство. Людей б’ють і грабують, а влада дивиться на це і не втручається.
Але автор послання стверджує, що ці жахи, ці нещастя самі по собі є знаком надії – принаймні, так їх сприймали ранні християни. Коли сусіди безкарно віднімають у християн їх власність і піддають їх знущанням з явного схвалення влади, це означає, що хоча ми все ще живемо в поганому нинішньому столітті, настає нове століття, коли Бог дасть Своєму народу «майно краще» (от і ще одне вживання слова «краще», ключового епітета в Посланні до Євреїв). Так ми готуємося до сприйняття грандіозної картини наступного розділу, коли автор постарається показати нам, яким чином герої старозавітної віри провіщали появу нового світу, який Бог створить для них і де їх чекає істинна спадщина.
Перш ніж звернутися до завершальної теми, поміщеної в розділах 11 і 12, автор підводить підсумки і завершує розмову про постійність у терпінні і вірі. Він каже: хвилювання, які ви відчуваєте нині, не виходять за межі очікуваного, адже з Ісусом у вік нинішній вже прорвався вік майбутній, або скажімо інакше – Ісус попереду нас увійшов до прийдешнього світу Божого і там перебуває за нас. От чому ми живемо в розладі з нинішнім віком – бо налаштувалися на майбутній. Щойно ми усвідомлюємо це, у нас з’явиться щонайпотужніший стимул триматися за свою віру, не хитаючись і не відступаючи (в. 39). Ті, хто хитається і відступає, можуть втратити усе – про це автор послання попередив нас у попередньому розділі. Але хто тримається у вірі, ті, як обіцяв нам Ісус, знайдуть свої душі, тобто життя.