«Старець вибраній пані та дітям її, яких я поправді люблю, і не тільки я, але й усі, хто правду пізнав, за правду, що в нас пробуває й повік буде з нами: нехай буде з вами благодать, милість, мир від Бога Отця та Ісуса Христа, Сина Отцевого, у правді та в любові! Я дуже зрадів, що між дітьми твоїми знайшов таких, що ходять у правді, як заповідь ми прийняли від Отця. І тепер я благаю тебе, пані, не так, ніби пишу тобі нову заповідь, але ту, яку маємо від початку, щоб ми любили один одного! А любов ця щоб ми жили згідно з Його заповідями. Це та заповідь, яку ви чули від початку, щоб ви згідно з нею жили.»
Вивчаючи питання про життя після смерті і про те, що люди про нього думають, я наштовхнувся на жахливі матеріали XIX століття. Люди зрозуміли, що іноді лікарі помиляються, констатуючи смерть, коли людина лише знаходиться в глибокій комі. Дихання і пульс тоді стають майже невловимими. Часом люди опритомнювали вже в труні і намагалися підвести кришку, дряпали її нігтями, але помирали від задухи. У страху перед такою долею деякі включали у свої заповіти розпорядження про те, щоб їх труни забезпечили голосовою трубкою або мотузком, прив’язаним до дзвоника. Вони сподівалися, що у випадку чого дадуть звістку, що ще живі.
Зараз медицина зробила крок вперед, і їй краще вдається розпізнавати безперечні ознаки смерті (хоча страхи не йдуть). Проте питання про те, як відрізнити живу людину від трупа, актуальне і в інших галузях. Які, наприклад, ознаки (моральні і духовні аналоги дихання і пульсу), за якими можна зрозуміти, що людина дійсно жива в Дусі, що вона дійсно християнин?
Іван «старець» (мабуть, у ранній церкві цим словом іноді величали старіючих апостолів) пише якійсь церкві, називаючи її «вибраною пані». Наприкінці листа він називає церкву, в якій сам знаходиться, «вибраною сестрою». Ми не знаємо, що це за церкви: можливо, одна в Ефесі, а друга в місті неподалік (чи вдалині). Не виключено навіть, що обидві церкви знаходилися в одному і тому ж місті: населення Ефеса обчислювалося десятками тисяч, і в ньому могло бути декілька громад. Чому апостол виразився так загадково, ми можемо лише припускати, але краща версія полягає в тому, що причиною була конспірація: чим більше початок і кінець листа схожі на звичайний сімейний лист, тим безпечніше для автора і читачів.
У першій частині листа говориться про те, що деякі члени церкви-адресата виявляють явні ознаки життя. Іван пише: «Я дуже зрадів, що між дітьми твоїми знайшов таких, що ходять у правді» (в. 4). Власне, у цьому і полягає основна тема першої частини листа, як ясно зі вступу, де упродовж трьох віршів «правда» згадана чотири рази.
Але що є «правда» (як запитав Пилат Ісуса)? Відповідь проста і глибока. На одному рівні «правда» – Ісус Христос як повне одкровення Бога Отця. Звідси все витікає. Вже в цих віршах Іван говорить про любов у правді, про пізнання правди, про правду, що перебуває в нас і з нами, про благодать, милість і мир Божий. І ключова ознака життя: деякі члени церкви, про яку говорить автор, «ходять у правді», тобто поводяться в згоді з правдою.
Правда повинна охопити все людське життя, аж до найдрібніших рухів думки і уяви, найдрібніших деталей побуту. Іван вірить, що в Ісусі Христі Бог явив образ цієї правди і, завдавши удару по брехні, що спотворює і перекручує світ, дозволив людям набути правди в дії, правду в серці, правду в реальному житті. Спокутний задум Божий стосується всього світу, усього творіння.
Правда – це не просто відсутність брехні. Брехати недобре, але це лише поверхневий рівень правди, – Іван же говорить про щось значно глибше. Правда здійснюється, коли люди, позбавлені в Христі і оновлені Духом, думають, говорять і діють відповідно до Божого задуму відновити все творіння і відповідно до того, чого хоче від них Бог.
І навпаки, брехня має місце, коли люди думають, говорять і діють, немов усе обмежується нинішнім не відродженим світом, і немов потрібно виходити з похмурої сторони дійсності. Це основа для другої частини послання, де «спокусник» заперечує велику нову правду, яка має формувати всяке сприйняття реальності, всякий вчинок.
Велика правда, яка розкривається в Благій звістці про Ісуса, полягає в тому, що всесвітом рухає могутня і рятівна любов Божа, і що ті, хто набув правди (чи, точніше, набуті нею!), повинні дозволити цій любові сходити на інших християн і весь навколишній світ. Ця «заповідь» вища інших заповідей. Їй приділяв особливу увагу сам Ісус, а згодом численні християнські автори. Любов – от, що має значення. Ах, якби тільки церква засвоїла цю звістку (і засвоювала кожне покоління)! Слава Богу, що в тій чи іншій мірі це відбувається, але, Господи, нехай це відбувається частіше.
Повторимося, любов не є щось другорядне, про що можна подумати в останню чергу. Це як система кровообігу і дихання в організмі, яка не повинна зупинятися ні на секунду. Іван вкрай ясно висловлюється стосовно цього. Видих: ми повинні любити один одного (в. 5). Вдих: любов означає дотримання заповідей (в. 6а). І ще один ключовий момент: потрібно продовжувати жити згідно цього (в. 6б). Куди вже ясніше.
Як бачимо, хоча перед нами і маленьке послання, воно несе в собі такі ж великі виклики, що і великі послання.