Кожний чоловік, кожна жінка і дитина створені Богом на Його образ. Кожна людина є особою, унікальною присутністю Бога, Божою дитиною, неповторною індивідуальністю. Ви є єдиними «вами», що коли-небудь існували.
Святий Павло пише до жителів Коринту, що вони є особливими як члени Тіла Христового, храмами Святого Духа, що собі вже не належать, але викуплені дорогою ціною (1 Кор. 6:15-20).
Це можна побачити на прикладі Христової притчі про блудного сина. Блудний син утратив своє синівство не через розтрату свого спадку, але через відкинення свого батька. Коли у своїй бідності він нарешті повертається до батька, то починає відчувати цінність синівства. У той же час батько, знайшовши сина, якого втратив, відновлює своє батьківство.
Милосердя батька до сина не є актом поблажливості, це акт визнання гідності особи його сина. Тепер кожний визнає цінність іншого.
Через це спільне добре пережиття з’являється привід радіти. Отець у притчі пояснює старшому синові: «Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк. 15:32).
Учення про вартісність людини та її честь базується на факті, що всі ми створені на образ Божий.
Оскільки ми створені на образ Божий, то маємо і поводитися так, як поводиться Бог. А ми поводимося, як Бог, коли ми цінуємо інших, зважаючи на їхнє життя, репутацію і гідність.
Від моменту зачаття і до моменту смерті життя людини є дарованою Богом цінністю, тож ми воздаємо хвалу за Божий дарунок. Будучи правдомовними в любові (Еф. 4:15) і кажучи тільки те, що приводить до кращого (Еф. 4:29), ми поважаємо людську репутацію. Через взаємопрощення ми поважаємо гідність одні одних як дітей Божих (Еф. 4:32).
Як нам відповідати на очевидні недоліки в інших людях? Кожна особа – навіть з недоліками, каліцтвом, хворобою, стражданнями чи гріхом – є дитиною Божою, створеною на Його подобу; тож маємо любити кожну людину навіть до такої міри, якою нас любить Бог. Бог є присутнім у кожному в унікальний спосіб, у стражданнях і в слабкості.
А як щодо напруження і образ між нами та іншими людьми? Христос уповноважив нас любити всіх інших, молитися за них, пробачати їм – одним словом, бути милосердними так, як небесний Отець милосердний до нас. Але тоді постає реальне питання: як ми це все можемо зробити на практиці?
Катехизм Католицької Церкви навчає нас дуже зручного способу: «Не в нашій силі перестати відчувати образи і забувати їх; але серце, яке жертвує себе Святому Духові, змінює рану у співчуття й очищує пам’ять, перетворюючи образу заступництвом» (2843).
Яке чудове роз’яснення поширеної проблеми цінування інших: «Я пробачив, але не можу забути». Дякувати Богу, що ви не можете забути, бо кожного разу, коли відновлюється болючий спогад, ви можете попросити Святого Духа про милосердя для інших і заступництво в їхніх потребах.
Отже, спогади про наші рани можуть робити нас співчутливішими, а не злішими. Вони приводять нас до того, що ми стаємо заступниками для інших, визнаючи і цінуючи їхню гідність як дітей Божих.