А всім тим, кому хочеться втекти, відмовитися, я хотів би присвятити одну з проповідей відомого проповідника та реколектанта Казімєжа Ожеховського. У ній ідеться саме про Боже милосердя та надію:
«Багато людей живуть з переконанням, що Господь Бог не чує молитов грішників, що Він слухає лише праведних. Це сумно, бо що в такому разі робити бідним грішникам, якщо Бог їх не вислуховує? Та запитаймо спокійно: чи справді Бог не вислуховує грішників?
Першу відповідь нам дає св. Августин, Учитель Церкви. Що ж він відповідає? Він каже, що Бог вислуховує грішника. Чому? Тому що в момент, коли грішник починає молитися, то він уже перебуває у сфері благодаті, бо вже в цю мить Бог дав йому якийсь дар, тобто пробачив. Грішник уже виправданий перед Богом, бо Господь милостиво зглянувся на його обличчя. Грішник отримав натхнення до молитви і відповідає на цей заклик, а це є знаком прощення. Коли грішник починає молитися, то він уже контактує з Господом Богом. Творець звернув до нього своє обличчя. Це є вчення Церкви. Так стверджує святий Августин.
Зрештою, у Новому Заповіті Іван Богослов, улюблений учень Господа, говорить нам так: “А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного. Він – ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу” (1Ів. 2:1,2). Перед обличчям Бога-Отця ми маємо захисника – Ісуса Христа.
А тепер звернімо увагу на те, що говорить благословенна с. Фаустина Ковальська. Вслухаймося в те, що Ісус їй сказав і що вона записала у своєму щоденнику. Вона пише: “Навіть якщо наші гріхи будуть чорні, як ніч, але коли грішник звертається до Божого милосердя, то віддає Богові найбільшу прославу. Його душа прославляє Божу доброту. Тоді сатана тремтить перед цією душею і втікає на самісіньке дно пекла. Пригадайте мої Страсті, – каже Ісус, – а якщо не вірите Моїм словам, то придивіться до Моїх ран. О, якби ви знали, наскільки боляче Мене ранить недовіра до Моєї доброти. Найбільше Мене ранять гріхи недовіри”.
Христос також сказав с. Фаустині написати такі слова: “Нехай навіть найбільші грішники покладають надію на Моє милосердя. Це насамперед вони мають право на Моє милосердя, довіру, на безодню Мого милосердя. Дно найбільшого зла звертається до безодні Мого милосердя. Говори про милосердя стурбованим душам, які його потребують. Таким душам Я дарую ласки понад їхні очікування. Я не можу їх покарати ”. А ми постійно живемо в страху між гріхом і Божою карою. Та це не Новий Заповіт, не Благовість про перемогу над гріхом, над темрявою. Ісус каже Фаустині: “Я не можу нікого карати, навіть якщо йдеться про найбільшого грішника, коли той прикликає Моє милосердя. Я виправдовую його з допомогою незбагненного милосердя”. Усі ці тексти вказують: що більша духовна убогість людини, то більше право вона має на Боже милосердя. У Посланні до римлян апостол Павло каже: “А де збільшився гріх, там зарясніла благодать” (Рим. 5:20). Ось головна ідея заклику сестри Фаустини.
У моменти розчарування та розпачу ми повинні особливо пам’ятати слова, які чуємо під час кожної Божественної Літургії: «Вгору піднесім серця!» Ці слова колись промовив пророк Єремія в Єрусалимі. Це був 586 рік до Христа, коли Навуходоносор тримав в облозі єрусалимську святиню. Єремія був пророком руїн, пожеж, жалоби та сліз, Божої кари. Чому? Тому що він пророкував, що на Божий народ упаде кара, і євреям не допоможе те, що вони кажуть: “Ми маємо святиню, святиню, святиню”. Вас не врятує святиня, якщо ви відійдете від Бога. І так сталося. Народ відійшов від Бога. Господь запалав гнівом. Пророк упродовж років заповідав страшні кари, через які люди жахливо страждатимуть. Євреї не могли, не хотіли в це вірити. Пророцтво Єремії було для них образою та блюзнірством, тому вони хотіли його вбити. Вони обурено запитували: «Як це – святиня буде зруйнованою, її спалять? Місце Бога? Та ж Бог настільки сильний, що завжди захистить Свою святиню! Святе місто, місто Найвищого буде в руїнах? Єреміє, що ти кажеш?”
А він проголошував, що наближається рік великої помсти. І справді, так і сталося. 586 р. до Христа святиня згоріла і перетворилася в руїну. Місто, вежі, брами також були зруйновані. Народ перетворився в полонених і потрапив у вавилонську неволю. Царська родина і цар Седекія, якому викололи очі, загинули у вигнанні. Все було зруйноване. Євреям видавалося, що ніщо в цьому житті не має сенсу. Весь Старий Заповіт, Авраам, Ісак, Яків. Мойсей і Давид, і Соломон – все марно. Народ – ніби спорохнявіле дерево. Немає життя, немає Бога, немає святині. Всі в неволі, а варвари топчуть святі місця. Цей народ уже не повернеться до життя, це остаточна поразка. Народ не встане з цієї руїни. Його ім’я буде стерте з обличчя землі і назавжди забуте. Пророк говорив про це, а ось тепер вони бачать все на власні очі. Немає Бога. Він відійшов, залишив їх напризволяще. І тоді цей пророк сліз, руїни, пожеж і жалоби, той, що співав свої моторошні трени біля стін міста, над убитими дітьми та старцями, отримує Боже натхнення, стає на цих руїнах і волає: «Вгору піднесім серця!!!» Ніколи не трать надії, тобі не можна сумніватися, тобі не можна впасти у відчай!!! Вгору піднесім серця, чуєш? Це нічого, що немає міста, що немає святині, що Бог відійшов. Це не важливо. Все може початися заново, від нуля, ще раз. Тому що Бог – всемогутній, Він може вчинити все, що завгодно: світи і галактики. Він може все знищити і все знову створити. Святе місто і святиню – також. Не втрачай надії ніколи! Ніколи! Коли тебе пожирає онкозахворювання, коли хтось умирає, коли з тобою трапляється якесь нещастя, коли тобі все йде шкереберть, кажи: “Вгору піднесім серця!!!” Ніколи, ніколи не втрачай надії!!! Ніколи!!! Це волання – найпрекрасніше в Старому Заповіті, і воно лунає під час кожної Божественної Літургії. Вгору піднесім серця! Господь із тобою.