Таких ситуацій у житті буває дуже багато. Наприклад, конкретний музичний твір молодій дівчині нагадуватиме чудові моменти на вчорашній дискотеці, а для втомленої мами буде лише причиною болю голови. Мати нічого не знає про чудову забаву, донька – про нервове напруження матері. Музика одна і та ж, але кожна з цих осіб чує щось інше. Перша – приємні звуки, друга – гучне бряжчання. До сварки залишається один крок. Коли донька каже: «Це чудово!», а мати: «Це жахливо!», то обидві мають рацію. Так само двоє депутатів із різних політичних угрупувань можуть ознайомитися з тим самим проектом постанови. Один із них побачить у цьому документі порятунок для країни, інший – загрозу найвищого ступеня. І в таких ситуаціях мене вражає суб’єктивність світосприйняття та одночасна абсолютна впевненість обох сторін у своїй правді.
От, наприклад, погляньмо на стадіон під час футбольного матчу. На трибунах сидять, скажімо, десять тисяч осіб. П’ять тисяч – це вболівальники однієї футбольної команди, інші п’ять тисяч вболівають за суперницьку команду. В якийсь момент двоє гравців, борючись за м’яч, падають на траві. І що ж відбувається на трибунах? Десять тисяч осіб дивляться на одну й ту ж ситуацію. У них здорові очі, вони розумні, тверезі і при пам’яті. Сидять на трибунах одні біля одних, однак п’ять тисяч осіб переконані, що правила порушив гравець протилежної команди (вони готові в цьому заприсягтися), а інші п’ять тисяч (одноголосно!) дотримуються цілковито протилежної думки. Такою є цінність наших запевнень: «Так було! Я на власні очі бачив!» Такі ситуації трапляються не лише на футбольному полі, а й під час аргументування своїх думок у суперечках з іншими людьми. Я мушу щиро визнати, що в багатьох ситуаціях – наприклад, тоді, коли хтось розповідає мені про багаторічну і дуже складну історію конфлікту з іншою особою – я охоче запитав би Господа Бога: а як усе було насправді? Як Ти, Господи, бачиш усю цю справу? От тільки як і де поставити ці запитання?
Двадцять років тому я купив перший у своєму житті стереомагнітофон із навушниками. Я дуже радів і кожному, хто приходив до мене в гості (дядькові, тітці, друзям чи сусідам, показував це диво техніки. Я одягав їм навушники і трохи голосніше, щоб зробити виразнішим стереофонічний ефект, вмикав якусь музику. І тоді всі поводилися подібно: притримуючи рукою навушники, вони дивилися на мене і голосно кричали: «Ага!! І справді!! Чудово звучить!!! О!!! Тепер – в одному вусі!! О!! А тепер – в іншому!!!» Тоді я знімав один навушник зі свого гостя і казав: «Не треба кричати. Я музики не чую. До мене можна говорити нормально». Але зазвичай мої прохання не приносили жодних результатів. Через якусь хвилину мій гість знову голосно кричав: «А такий магнітофон дуже дорогий?!!! О!! Мені аж мороз по шкірі!!!» Дуже важко собі уявити, що той, хто стоїть поруч, чує щось зовсім інше. Адже якщо він настільки близько, то повинен бачити і чути те саме. Це логічно, хіба ні? «Якщо я бачу тяжку працю біля зіпсованої праски, то вона теж повинна це бачити. А якщо дружина має претензії, то це означає, що вона несправедлива і прискіпується до мене». «Якщо я чую чудовий твір у стилі хеві-метал, то моя мама теж це чує. А якщо вона каже вимкнути магнітофон, то це лише свідчить про її погане ставлення до мене». «Якщо я виразно бачив, хто порушив правила гри, то вболівальники команди суперників теж мали це бачити. А якщо вони стверджують протилежне, то кажуть неправду. А якщо вони кажуть неправду, то треба викоренити в них цю схильність до брехні. І це найліпше зробити кулаками».
Зрілими можна назвати тих людей, які пам’ятають, що людина, яка стоїть поруч, може бачити і чути щось зовсім інше, ніж ти. Наприклад, чийсь безневинний жарт хтось може сприйняти як прояв злосливости. Блаженні ті люди, які вміють спокійно пояснити все це собі. Блаженні ті, які вміють сказати: «Не сварімося. Ми не зможемо визначити, як усе було насправді. Я сприймаю це не так, як ти. Найважливіше, щоб ми подали одне одному руки». Бо в таких ситуаціях замість того, щоб оголошувати вироки, здебільшого доречно «написати протокол розбіжностей» і відкласти справу вбік. Можливо, у майбутньому погляди зміняться.
Колись я прочитав, що коли дитині п’ять років, то вона щиро переконана в тому, що татко може геть усе. Коли їй сповнюється п’ятнадцять, то видається, що тато мало що знає. У віці двадцяти п’яти років людині здається, що батько – життєвий невдаха. Через десять років їй видається, що він не такий уже й дурний. А після його смерти часто каже: «Мій батько був чудовою людиною». Отак виглядає об’єктивність наших суджень…
Дуже часто, щоб встановити, чи якась людина скоїла злочин, суд слухає свідчення багатьох, звертається за консультацією до експертів, здійснює слідчі експерименти. Судові слухання можуть тягнутися місяцями, однак оголошений вирок в очах людей виглядає безпідставним. Натомість ми впродовж кількох хвилин хочемо осудити людину, сповістити їй вирок, а часто ще й покарати. У таких випадках ми переконані в слушності цілого процесу. Проте є події та ситуації, коли треба дуже багато часу, щоб зрозуміти, про що насправді йшлося в конкретному випадку. Тому в роздумах про Боже милосердя варто зробити іспит сумління. Задуматися про те, чи якась спірна ситуація з іншою людиною – щодо якої мені видавалося, що я ж на власні очі бачив і на власні вуха чув – була справді такою однозначною. Можливо, простягнути руку і сказати: «Перепрошую, не з’ясовуймо, хто винен, бо все це не так просто».
Ісус наказує нам, щоб нікого не засуджували, бо лише Бог знає людину до кінця. І тому щоб не виносити вироку, Ісус сказав коротко: «Не судіть, щоб не суджено й вас» (Лк. 6:37).