Колись я почув на цю тему одну дуже повчальну історію. Після війни прийшов на парохію молодий, нещодавно висвячений священик. Старший парох дуже сердечно привітав його, а ввечері вони обоє сіли до спільної вечері. І саме тут відбувся перший конфуз, бо парох поставив кошичок з хлібом біля себе і сказав:
– Отче, коли захочете хліба, то скажіть – і я вам подам.
Здивований молодий священик попросив раз, потім другий. Вечеря завершилася, а вранці під час сніданку ситуація повторилася: парох знову поставив кошик із хлібом біля себе і, окраєць за окрайцем, видавав молодому священикові. Неважко здогадатися, що це не надто позитивно вплинуло на стосунки між священиками. Молодий почувався приниженим і почав неприхильно ставитися до пароха. Причини для взаємної нехоті почали з’являтися, як гриби після дощу.
Через кілька місяців молодий священик поїхав до декана з проханням змінити йому місце служіння.
– Розумієте, отче декане, парох виділяє мені хліб окрайцями, – пояснював своє прохання вікарій. – Хіба я не працюю на цей хліб? Хіба він мені не належить?
– А ви вже чули історію свого пароха? – запитав декан.
– Яку історію? – поцікавився священик.
– Під час війни він був в’язнем концентраційного табору. Коли в сорок п’ятому прийшли американці, він важив тридцять кілограмів, лежав під колючим дротом і їв траву. Його ледве врятували. Ваш парох вижив, але після цього пекла в концтаборі в нього залишилася пам’ятка… Він панічно боїться голоду. Він дуже боїться, що йому не вистачить хліба. Біля нього завжди має бути бодай окраєць. Ваш парох тримає хліб навіть на нічному столику. Тому вертайтеся, отче, до парохії. Ваш парох – дуже хороша людина. Він завжди дасть вам хліб і до хліба. А вам доведеться зі зрозумінням поставитися до його дивних звичок.
Ми часто помічаємо, що хтось злосливий, жадібний, має таку чи іншу ваду. Ми ніби підсвідомо оголошуємо йому вирок і відсторонюємося. А варто запитати себе: чи все знаємо про цю людину? Чи ми знаємо, яким було дитинство нашого шефа? Які проблеми в сусіда? Це правда, що хтось із них поводиться дуже погано. А може в його житті щось, десь, колись…
На реколекціях для родин мені часом доводиться сповідати і батьків, і їхніх дітей. І часто я бачу, як ці люди, які роками живуть під одним дахом, у багатьох випадках не мають уявлення про проблеми одні одних. Лише Бог знає все про всіх. Він судитиме справедливо. Залишмо Йому всі ці справи. А ми своїм прощенням допоможімо іншій людині перемогти її слабості. Бо так як сатана є скаржником, так Христос є нашим захисником та лікарем. До останньої миті нашого життя Він намагатиметься видобути добро з кожної людини. Навіть із тієї, якої зреклося все її оточення. Історія доброго розбійника показує нам, що Ісус може врятувати навіть найбільшого злочинця. І ми повинні чинити так само.
Часом я дуже люблю спостерігати, як монахиня дбає, щоб не згасло полум’я свічки на вівтарі. Така процедура – це захоплива боротьба, від якої перехоплює подих. Згасне чи не згасне? Поволі-поволі, кінцем дротика чи сірника треба зробити дуже обережні рухи, щоб урятувати полум’я, яке часом настільки маленьке, як кінчик шпильки. Найзосередженіше та найобережніше треба піднести ґнотик. Якщо це вдасться, то свічка відразу розгоряється яскравим полум’ям. Щось подібне відбувається і з людиною. Часом добро в ній настільки згасає, що лише ледь тліє. І якщо тоді ми скажемо їй: «Я не хочу тебе знати! Відійди від мене!», то можемо зовсім загасити в цій особі рештки надії. А наше покликання полягає в тому, щоб видобувати добро з іншої людини. Це дуже важко, бо воно часто приховане під грудами гріха, дуже-дуже глибоко. І коли ми хочемо його добути й роздмухати, то доводиться продиратися через світ слабостей та зла в іншій людині. Адже кожен із нас має таку тришарову будову. Зверху – гарна обгортка. Ми завжди показуємо її під час першої зустрічі:
– О! Як приємно вас побачити!
– Я вам не перешкоджаю?
– Ні, у жодному разі! Як добре, що ви прийшли!
– Ах, як у вас гарно!
– Справді? Ви дуже люб’язні.
– Але якби я вам перешкоджала, то прошу мені сказати.
– Ні-ні, що ви! Почувайтеся як удома.
І так далі. Кожен із нас це знає і кожен із нас має на собі цей шар обгортки. Проте коли доведеться з кимось пожити довший час, коли починаємо працювати разом щодня, то досить швидко під цією обгорткою помічаємо в іншій людині її слабкості. Бо і вони є в кожному з нас. Тоді зазвичай з’являються перші розчарування: «Він був такий ніжний до шлюбу, такий милий і турботливий. А тепер все вийшло на денне світло!» І часто буває так, що через якийсь час минає захоплення від викладачів університету (спочатку я захоплювався їхніми знаннями та відкритістю) або симпатія до нових сусідів (а вони ж були такі милі). І тоді ми часто кажемо: «От тепер я знаю, який він (вона) насправді! Тепер я це добре знаю!»
Колись знайомий священик розповів мені таку історію: «У дитинстві в мене був друг Владик. Ми разом бавилися в пісочниці, разом грали в м’яча. А потім наші шляхи почали розходитися, аж урешті повністю розійшлися – я пішов до семінарії, а Владик – до в’язниці. І так зі симпатичного, хоча й бешкетного хлопця він перетворився на небезпечного рецидивіста. Своїм виглядом Владик викликав в оточення лише страх і відразу. Люди почали настільки боятися його, що коли Владик заходив до ліфта, то всі відразу вирішували йти пішки на одинадцятий поверх. Часом я зустрічав його біля батьківського дому і з деяким острахом подавав руку, щоб привітатися. Мій друг дитинства був дуже милий зі мною, хоча мені рідко вдавалося бачити його тверезим.
Одного дня до мене прийшла його мама і попросила, щоб я відвідав її сина. Він лежав у лікарні і все вказувало на те, що Владик уже не одужає. Його організм був знищений алкоголем. Я погодився відвідати хворого. Владик справді виглядав дуже зле, проте посміхнувся, коли побачив мене, і ми почали розмовляти. В якийсь момент він підморгнув і шепнув, що коли медсестра вийде, то він мені щось покаже. Щось, що сховав під подушкою. Я був упевнений, що Владик покаже мені якісь цигарки чи горілку, які тримає в палаті без дозволу медперсоналу. Може він хоче похвалитися тим, що навіть тут, у лікарні, не втрачає репутації варшавського злодія. Тому я був неабияк здивований, коли через хвилину Владик витягнув з-під подушки маленький молитовник. На його очі набігли сльози, і характерною мовою варшавської Праги[1] він сказав мені:
– Знаєш, Богданцю, мати ми ті молитовки принесла. І знаєш, я се їх читаю і читаю. І знаєш, що деякі навіть непогані!
А потім Владик висповідався. А ще через кілька днів помер».
От така історія про Владика. Можливо, хтось із нас бачив його колись у Варшаві. Десь на Торговій, Зубківській чи Брестській. І що ми тоді могли подумати? «Вистріляти би тих криміналістів! Усіх до тюрем! А ще ліпше – на каменоломні. Я таких добре знаю». Я знаю, що в суспільстві потрібні карний кодекс, суди та в’язниці. Я схвалюю строгі покарання за злочини. Однак те, що ми є розсудливими громадянами, зовсім не означає, що можемо забути про Євангеліє. Можливо, коли ми пам’ятатимемо про Голгофу, де Христос обіцяв рай злочинцеві, коли будемо милосердними навіть до тих найгірших, Бог дозволить і нам перед смертю читати молитовки, приступити до сповіді і піти на Божий Суд. І можливо, Владик, якого багато хто засуджував, але ніхто насправді не розумів, випросить нам це в небі.
[1] Варшавська Прага – район у Варшаві, один із найнебезпечніших у місті через велику кількість шахраїв і темних закутків. – Прим. ред.