Помилитися дуже легко! І тому Ісус каже: «Не судіть!» Можливо, у цю мить варто відкласти книжку вбік і подумати про наших кривдників. Зять, свекруха, колега, син… Ті, про кого ми дуже часто кажемо: «Я його добре знаю. А може це зовсім не так? Чи ви колись думали про добро, яке приховане в цій людині? Приховане глибоко, дуже глибоко…
Колись один чоловік розповідав мені про свого кузина, якого не міг терпіти за його зухвалість, цинізм, зверхність, надто гучний сміх і самовпевненість, і примітивну зверхність над цілим світом. Він не зносив цього чоловіка вже впродовж багатьох років. Аж одного дня обоє зустрілися на похороні матері цього неприємного кузина. І тоді мій співрозмовник уперше в житті побачив, що той чоловік плаче. Плаче, як мала дитина. І це його шокувало. Він, завжди такий сильний, самовпевнений та в усьому обізнаний, тепер стояв над гробом матері цілком безпорадний, а сльози текли по його щоках. Цей чоловік мені сказав: «Я вперше в ньому побачив людину, дуже нещасну людину. Після похорону все було, як раніше, він поводився так само зверхньо. Скільки б я не зустрічався з моїм кузином, його поведінка і слова виводили мене з рівноваги. Але тоді я з усіх сил тримав у пам’яті той образ із цвинтаря. І це мені допомагало не зненавидіти його ще дужче».
Дуже важко побачити справжнє обличчя іншої людини. Я знаю, що це зовсім нереально, але шкода, що ми не можемо почути сповідь іншої людини, тієї, яку нам так важко любити. У багатьох випадках ми були б дуже здивовані, можливо, навіть шоковані тим, як ті, чиї слабості ми засуджуємо, оплакують їх під час сповіді. Те, що ми бачимо в іншій людині щодня, зазвичай є лише верхівкою айсберга. Навіть не хочеться вірити, але це виглядає саме так.
А з іншого боку, дуже легко любити тих, хто далеко, з ким ми не живемо під одним дахом. Часом нам видається, що ці особи в сто разів ліпші від наших домочадців. Однак часто таке судження базується на принципі: добре там, де нас немає. Ми знаємо цих людей з якихось товариських зустрічей, спільної відпустки, але не маємо найменшого поняття, як вони поводилися б, якби були нашими братами-сестрами, чоловіками-дружинами чи бабусями-дідусями.
Люди часто закохуються в героїв телесеріялу, захоплюються особами, фото яких бачать на перших шпальтах газет. Проте, на мою думку, так діється лише тому, що телевізор можна вимкнути, газету відкласти вбік, а от із матір’ю, батьком, братом чи сестрою так не вдасться зробити. З ними треба жити. Вони мають свої вподобання, комплекси, слабості, плани та наміри. І з тим усім вони постійно входять у наше життя. По-іншому не вдасться, бо родина чи інша спільнота – це сотні перехресть, на яких дуже часто не працюють світлофори, а дорожні знаки забруднилися. Отож, трапляються різні пригоди. Тому не можна говорити, що близькі гірші від інших людей. Ні, вони не гірші. Найчастіше вони такі самі, от тільки ми знаємо їх набагато ліпше.
Однак ці роздуми не повинні спонукати нас до висновку, що кожен учинок іншої людини, який видається нам неморальним, ми повинні негайно виправдовувати своїм незнанням. Що кожну помилку іншої особи треба відразу ж пробачити і автоматично перейти до порядку денного. Це правда, що у своїх роздумах я намагаюся якомога більше виправдати довжників наших або бодай засіяти невпевненість в їхній провині, в якій ми зазвичай свято переконані. Проте це не означає, що немає ситуацій, в яких хтось справді нас скривдив. А тоді все треба з’ясувати, перепросити і виправити.
У стосунках з іншими людьми нами завжди повинна керувати взаємна любов, добро іншої особи і наше особисте. І якщо для цієї людини, яка нас образила, було б добром вдавання, що ми нічого не помітили, то цю ситуацію можна вирішити і таким чином. Я маю на увазі, звісно ж, якісь дрібні конфлікти, в які справді не варто надмірно заглиблюватися. Але є ситуації, коли заради добра іншої людини ми не можемо вдавати, що нічого не трапилося і легко про все забути. Бо кожна людина, яка ображає чи принижує іншу особу, завдає їй кривди. Але водночас кривдить і себе. Коли вона промовляє слова наклепу або поводиться неморально, то грішить і компрометує себе. І щоб змити цей бруд, щоб мати змогу знову сказати про себе: «Я – добра людина», треба спочатку попросити пробачення і виправити ситуацію.
Є такі ситуації, коли принижена людина не повинна казати винуватцеві: «Ні-ні, нічого не трапилося, не перепрошуй мене, я вже ні про що не пам’ятаю». Не треба так говорити саме задля добра тієї особи. У серйозних випадках ми повинні вимагати від неї вибачень і чекати на них. Лише це слово і висловлений жаль за скоєне дозволить винуватцеві з честю вийти з цієї ситуації.
А що робити, коли інша сторона не хоче нас перепрошувати? Коли вважає, що це ми винні? Насамперед треба переконатися, що тут ми не помиляємося. Я вже не раз говорив про велику небезпеку скоєння помилки, яка виникає з нашого суб’єктивного погляду. Отож, у такому випадку можна якомога об’єктивніше описати якійсь незацікавленій особі ситуацію і попросити, щоб вона висловила свою думку. Це може бути, наприклад, священик. Тут обов’язково треба сказати і про свою провину, яка може бути невеликою, але зазвичай існує. Я не знаю, чи взагалі трапляються такі випадки, коли в якійсь суперечці одна сторона має цілковиту рацію, а інша в усьому винна.