Ваш лист надзвичайно схвилював мене, особливо фраза: «Чому ви ніколи не пишете про бідних грішників? Майте трохи співчуття до тих, що не можуть молитися до Бога молитвою праведників, і скажіть їм, що їх, однак, не виключено із царства молитви».
Я, мабуть, не дуже вдало висловився у своїх попередніх листах, якщо ви подумали, що це були листи праведника, адресовані до праведників!
Насамперед мені дуже важко збагнути ваш спосіб мислення. Хто може сказати, що є праведником? Хто не є грішником? Хто може приступити до молитви, не визнавши спершу своїх гріхів і не покаявшись? Яка наша нікчемність може «зневірити» Бога?
Пригадую собі одну молоду жінку, настільки ж шалено кохану, як і неймовірно красиву, чий розпач не мав меж, коли лікарі поставили їй дуже занепокійливий діягноз у зв’язку з маленьким прищиком, на перший погляд цілком безпечним, у куточку уст. Її врода опинилася під загрозою, чи буде вона й надалі коханою? Таку ж розпач зустрічаємо иноді серед тих, хто свідомий своєї моральної небездоганности. Нехай вони заспокояться. Якщо любов, аби пробудитися в людському серці, потребує споглядання краси чи доброти, – то Бог цього не потребує. Його любов – цілком иншої природи. Апостол Павло добре знав це, коли, описуючи її, вжив не дуже поширене в ті часи слово агапе, тобто любов-милосердя. Справді, не привабливий вигляд творіння викликає в Бога любов, а Його любов творить цю «привабливість», красу, доброту в істоті, яку Він любить. Грішники, якими ми є, зневірюються, втративши моральну красу. Це коштує нам поваги з боку инших людей і передусім самих себе, і ми гадаємо, що Бог також відвернувся від нас. Так, немов досі Його любов давалася нам за наші чесноти! Так, немов людина є спроможною здобути Його повагу, розбудити Його серце!
Любов Бога до нас не має «мотиву» у нас самих. Наші чесноти, як і наша нікчемність, не можуть бути визначальними для неї. Вона не має мотиву, вона є спонтанною, такою, що б’є через край, всеохопною й сповненою творчого динамізму. Бог не потребує шукати людської цінности, щоб любити; Він шукає вбогого (у біблійному сенсі слова), тобто грішника, «юродивого», слабкого, – одним словом, того, у кому знаходить порожнечу, яку можна було б наповнити. Але ось грішник, ігноруючи таку властивість Божої любови, гадає, що Бог помиляється, і, як апостол Петро, протестує: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!» (Лк. 5:8). Але ж ні, Бог не відходить, нікчемність грішника і стане виявом Його любови.
Так само молитва грішника полягає передусім у тому, щоб вірити непорушно в Божу любов, цілковито безкоштовну, і приймати її без страху і рішуче. Це видається надзвичайно простим; насправді ж часто є дуже важким, настільки живучою в нас є потреба – хоч часом неусвідомлена і невідома нам самим – у тому, щоб Бог любив нас за наші «чесноти». Випробуванням є та гіркота, яка перевертає наше внутрішнє життя, коли ми піддаємося спокусі. Потрібно, отже, у наших відносинах з Богом цілком «умертвити» цю тенденцію бачити в Його любові визнання нашої цінности. І якщо Бог не оберігає нас від усіх падінь, то це, без сумніву, тому, що Він хоче заставити нас відкрити, що любов, якою Він нас любить, ґрунтується не на наших чеснотах, а б’є спонтанно з Його серця, і що вона «не ризикує» зазнати змін, адже не залежить від того, що знаходить у нас.
«Стань немов порожня посудина, – сказав наш Господь святій Катерині Сієнській[1], – і Я наповню її». У цьому і полягає молитва вбогого: стати порожньою посудиною.
[1] Св. Катерина Сієнська (1347-1380) – народилася в Сієні (Італія), у віці 16 років вступила до третього домініканського чину (чернецтво в миру), три роки провела в добровільному затворництві. Справила величезний вплив на історію папства та Церкви загалом: стала посланцем до папи Григорія XI, який перебував на той час в Авіньйоні, переконала його повернутися до Рима і провести необхідну реформу католицької Церкви. Будучи неписьменною і не знаючи латини, К. продиктувала чудовий твір духовного спрямування «Діялоги» – плід її екстатичних видінь