Не буду приховувати, що ваш лист мене схвилював. Ви пишете, що у своїх роздумах про молитву я немовби забув про грішників. «Без сумніву, – додаєте ви, – так сталося тому, що ви не вважаєте їх гідними молитися». Нехай Бог боронить мене перед таким фарисейством! Я – грішник, який звертається до своїх братів-грішників, щоб запросити їх до тієї розмови, якою є молитва, – я думаю лише про них!
Поза тим я роздумував над тим, в який спосіб представити молитву. Мені здавалося, що слід усунути помилку, про яку ви згадали, тож я мусив частіше звертатись до того надзвичайного місця в євангелиста Луки, якою є притча про блудного сина! Змучений голодом, бідолаха сказав собі одного разу: «Устану, і піду я до батька свого» (Лк. 15:18). І батько, який щодня виходив на дорогу, побачив його ще здалека, «побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!» (Лк. 15:20).
Це і є молитва: сприятливий момент, щоб усвідомити свою неміч, відвернутися від неї і повернутися до Бога; місце зустрічі між Отцем і дитиною; обійми милосердя і немочі; радісне свято повернення.
Зрозумійте: це не син очищається, освячується сам по собі і приходить, щоб знайти свого отця. Він наближається до отця нечистий, одягнутий в огидне лахміття, – це отцівське прощення очищає і преображає його, вдягає його в святкові шати. Якщо говорити, не вдаючись до образности, то очищення і освячення грішника – це не людська справа, а творіння Бога. – «Серце чисте створи мені, Боже» (Пс. 51:12). Дар Бога, дар безкоштовний, що його людина не змогла заслужити, дається тому, хто вірує, хто насмілюється вірити. І саме той є великим в очах Бога, хто не зволікає повірити в милосердя. Саме він є мужнім в очах Господа; і нехай старший син обурюється цим милосердям, нехай бачить у ньому тільки брак гідности, образу справедливости. Фарисей ніколи цього не зрозуміє, бо з його точки зору – людина освячується власними зусиллями і моральними подвигами, а отже, постає перед Богом, гідна, як він гадає, спілкуватися з Ним, бути наближеним до Нього. У святих – усе навпаки. «Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!…» (Лк. 15:7): вони радіють на вигляд милосердя, що б’є з Божого серця щоразу, коли перед Ним постає грішник, який насмілюється вірити у «немудре Боже» (див. 1 Кор. 1:25).
Принести свою неміч, щоб милосердя Боже затопило її, – такою є молитва грішника, усіх нас, бо, як стверджує апостол Іван, «коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» (1Ів. 1:8).