Ніхто ще не зміг і не зможе уникнути наслідків свого вибору. Альфред А. Монтаре
День 22 листопада 2002 року став одним із найважчих у моєму житті. Однак початок того дня не віщував нічого лихого. Я прокинувся вранці, щоб чимскоріше добратися до школи, і день тривав, як зазвичай. У той час я тренував шкільну баскетбольну команду в Ґейнсвілі, Джорджія, і хлопці отримали того дня добру практику. Через безперервні тренування та безліч ігор, через перемоги й поразки я вливав свій талант та енергію в цю команду з п’ятнадцяти гравців і тішився, що ці молоді люди розвиваються.
Зазвичай після тренування я оцінював гру своєї команди і складав плани на наступне тренування. У спортивному залі не було стільникового зв’язку, і тому перед тим як іти додому я перевірив голосову пошту на офісному телефоні. Я досі пам’ятаю загалом спокійний, але дуже занепокоєний голос своєї дружини: «Річі, ти мусиш поїхати до лікарні в Чаттанузі. Едді погано!»
День, що починався як звичайно, несподівано почав виходити з-під контролю. Серце мені мало не вискочило з грудей, коли почали справджуватися мої найгірші страхи. Півгодинна подорож із передмістя Атланти до Чаттануги, Теннессі, видавалася мені безкінечною. Я помчав до Ерлангерської лікарні, прагнучи якнайшвидше побачити свого брата Едді й водночас страхаючись, в якому стані він може бути.
Але перш ніж ви зрозумієте, що привело мене до того ненависного листопадового дня, я мушу пояснити кілька речей про себе та своїх брата з сестрою. Ми всі народилися в побожній родині з багатою християнською спадщиною. Я був найстаршим; потім народилася моя сестра Кері; наш брат Едді був наймолодшим. Наша матір була органісткою в церкві, батько входив до парохіяльної ради, і вони обоє навчали нас цінувати Бога, сім’ю та важку працю.
Ми брали активну участь у церковному житті, але відвідування богослужінь не було рутиною. У нашій оселі відвідування церкви було подією і радістю; то була справжня втіха. Нас навчали за Золотим правилом – стався до інших так, як ти хотів би, щоб ставилися до тебе, – і ми знали, що наші вчинки мають наслідки. Ми розуміли, що якщо навіть і зробимо не найкращий вибір, то зможемо принаймні повчитися на своїх помилках. У той час ми якнайліпше поводилися з тим, що дав нам Бог.
Кожен батько знає, що однакових дітей не буває. Так було і в нашій сім’ї. Також я переконаний, що черговість нашої появи на світ створила передумови для наших рішень, а також для мотивації, що лягла в їх основу. Я – типовий первісток. Моя сестра Кері на 15 місяців молодша за мене, і вона завжди знаходила спосіб тішитися життям, хай які виклики воно їй ставило. Мій брат Едді, який народився, коли мені минуло дев’ять років, був типовим веселуном і зазвичай опинявся в центрі уваги.
Хоча між мною і Едді завжди були особливі стосунки, та відрізнялися ми кардинально. Якщо мене друзі називали консервативним, прагматичним і сумлінним, то про мого меншого брата ходили легенди. Я додержувався правил і завжди дивився, куди ступаю; Едді завжди грався з вогнем.
Едді мав тип особистости, що завжди осяває кімнату. Повсякчас оточений людьми і називаючи багатьох своїми друзями, Едді був повний енергії і мав часом непередбачуване почуття гумору. Він ніколи не стримував сарказму чи неповаги, якщо була нагода посміятися, – і люди частенько таки сміялися до сліз, коли Едді був поряд.
Артист від природи, Едді співав у дитячому хорі і грав у виставах. По суті, пристрасть до співу та акторської гри була рушійною силою його життя. Наше рідне місто, Клівленд у Теннессі, виявилося замалим для Едді та його великих мрій, і він не міг дочекатися дня, коли вирушить у світ діставати зорі з неба. Він так сильно хотів досягти успіху в світі розваг, що готовий був на все, аби досягти цієї мети. Принаджений яскравим світлом рампи, 1993 року Едді закінчив середню школу, спакував валізи і переїхав у Велике Яблуко.
Нью-Йорк, Мекка для акторів театру та артистів, був настільки далеким від сонного містечка, де виростав Едді, як земля від неба. Зустрітися зі стількома людьми, зробити стільки речей, відвідати стільки місць – можливості безкінечні. Переїхавши в Нью-Йорк, Едді одержав роботу артиста на туристичному човні в Мангеттені – у свого давнього приятеля з нашого рідного міста, який переїхав туди раніше. Едді це подобалося. Він ділив квартиру в Брукліні з кількома іншими артистами, але ледве зводив кінці з кінцями. Життя в мегаполісі дороге. Коли мої батьки відвідали його на початку літа, вони просили його повернутися додому на Південь, де він також міг би здійснювати свою мрію. Але Едді понад усе хотів досягти успіху як великий актор чи музикант.
Відомо, що деякі люди в індустрії розваг живуть розпусним життям, до того ж чимало акторів та музикантів вважають себе гомосексуалістами. Прагнення до слави змусило мого брата згоджуватися на все, аби досягти успіху, навіть якщо треба було робити деструктивний вибір. Він долучився до гурту людей з МТV, які жили гомосексуальним життям. Едді було байдуже, як він досягне угоди на звукозапис чи отримає акторську роль у фільмі або на Бродвеї; головне – дійти до цілі. Едді вирішив робити все можливе, щоби досягти успіху, навіть якщо потрібно було водитися бозна з ким, вживати алкоголь, наркотики і жити тим самим життям, що і його друзі.
Чи траплялася вам колись така готовність досягати успіху «за будь-яку ціну»? Можливо, ви знаєте когось, хто настільки занурився в гріх, що не бачить із нього рятунку. Можливо – тільки можливо, – цією особою були або є ви. Це не те життя, якого бажає вам Бог. Ніхто не має жити в ярмі самовбивчої поведінки. Христос прийшов звільнити тих, хто у в’язниці. У молитві ми можемо принести всякий тягар до Господа; Бог готовий і чекає, поки зможе зцілити й визволити нас.
«Ваш вибір сьогодні – це спосіб життя завтра. Ви визначаєте свій вибір, а ваш вибір визначає наслідки». Доктор Іке Рейгард
Фінансовий стан Едді погіршувався, тож наприкінці літа він таки вирішив повернутися в Атланту, де жив я. Едді знайшов роботу і чимало нових друзів. На лихо, люди, яких він тут зустрів, були не ліпшими, ніж ті, кого він покинув у Нью-Йорку. Озираючись назад, я усвідомлюю, що Едді був вкрай вразливий і навіть нужденний у ту пору свого життя. На лихо, він не просив допомоги в родини, яка справді щиро хвилювалася за нього. Натомість, він довірився іншим людям і жив життям, яке врешті-решт погубило його.
Це дуже характерний спосіб дій нашого ворога. Чи колись сатана використовував такий виверт проти вас? Можливо, ви зараз перебуваєте в стосунках, що аж ніяк не корисні для вас і з яких вас прагне визволити Бог. Будьте уважні і прислухайтеся до Його голосу, що стукає до вашого серця. Нехай Бог веде вас – коріться Йому у всьому. Пишучи це зараз, я молюся за всіх, хто читає ці слова, щоби твердиню хибних взаємин було зруйновано у вашому житті та в житті ваших близьких. Не втрачайте віри в те, що Бог здатен змінити ваше становище. Я вірю разом із вами!
У той час, коли Едді переїхав в Атланту, я працював викладачем і тренером у християнській школі в Маріетті, Джорджія. Я дякував за те, що ми з братом знову живемо в одному місті, і хоча в нас обох вистачало клопотів, ми намагалися якомога частіше бувати разом. Одного дня я запросив Едді пообідати разом, щоби поділитися з ним чудовою новиною. У вже досить зрілому 29-літньому віці я врешті зустрів жінку своїх мрій, Стефані. Я попросив її вийти за мене заміж, і, на моє щастя, вона сказала «так». Я не міг витримати й хвилини: так хотів розповісти про це Едді і взяти його за дружбу.
Пригадую, як я уявляв собі його реакцію. Едді знав Стефані вже давно, а тому я не сумнівався, що він схвалить це рішення. Але також я знав, що не уникну здорової дози сарказму від свого брата. Стефані минуло тільки вісімнадцять – вона була на одинадцять років молодшою за мене. Я був певен: Едді докладе всіх зусиль, аби я не зміг всидіти на місці від сміху.
Ми з Едді зустрілися в китайському ресторані. Сіли за столик. Ми ще не встигли зробити замовлення, як я не стримався і поділився своєю новиною. З широкою усмішкою на обличчі я оголосив: «Чуєш, брате, я одружуюся!» Спершу Едді ніяк не відреагував. Я подумав: «Гаразд, він, мабуть, приголомшений». Я ж таки був одинаком тривалий час. Я мав свій дім, їздив на БМВ і мав прекрасну роботу. Я по-справжньому тішився своїм життям. По суті, я й не дуже часто ходив на побачення. Справді, який же в цьому смисл? Ходити на побачення лише заради самих побачень? Якщо я не бачив майбутнього з цією особою, то навіщо марнувати свій час і її. Вже не кажучи про витрати.
Я чекав, коли Едді скаже щось дотепне, але він мовчав. Тож я запитав: «Едді, ти чуєш мене? Я одружуюся і хочу, щоби ти став моїм дружбою».
На мій подив, Едді заплакав. Я сидів ошелешений, не знаючи, що й казати. Сталося зовсім не те, чого я сподівався, і до цього я аж ніяк не був готовий. Настрій за нашим столом пригас. Я нічого не розумів: мій брат не був схожий на самого себе. Тож я поміняв тактику. Я подумав, що він, мабуть, не хоче бути дружбою, а тому вирішив запропонувати йому заспівати пісню. І тільки-но я зібрався запросити його заспівати на моєму весіллі, Едді підвів голову і подивився мені просто у вічі. Слова, які він сказав, розірвали серце, назавжди змінивши моє життя.
«Річі, я – гей».